— Не знаю… Надто далеко й коштовно їздити звідси на такі романтичні й нікому не потрібні зустрічі… Я вже тут вкоренюся. Якщо матимеш час, приїдь у Зіньківку, то зовсім недалеко від Владивостока — година їзди автобусом. Я там живу й, напевно, там і помру… Ще тоді, коли вийшов з табору на вільне поселення, замешкав в одних переселенців з України — ще тих, столипинських. У них росло миле дівчатко Настуся. Тепер вона красуня! Незабаром стане моєю дружиною…
— Вона українка?
— Тут немає українців — лише хохли.
— І ти хохлом станеш?
— Не буду ж білою вороною…
— І вдосконалюватимеш чинний суспільний лад?
Антон заярився:
— Та невже ти й насправді повірив, що мізерна групка доморосів може розвалити такого дужого монстра? І чи думаєш, що твоя писанина йому нашкодить?
— Крапля камінь довбе, — сказав Ігор і підвівся.
Вони навіть не обнялися, прощаючись.
— На одного домороса стало менше, — промовив сам до себе Ігор, прямуючи до штабу військового округу. — А згодом не залишиться нікого. Але не треба шкодувати: ми ж таки були!
XI
У штабі військового округу мене вмундирували в елегантну форму лейтенанта Морфлоту й доставили катером на крейсер "Дмитрий Пожарский", що стояв на рейді у відкритому океані.
И розгорнулася переді мною нова й несподівана сторінка мого життя — вельми романтична з присмаком непевності. З тієї миті, як я ступив на хисткий трап корабля й, тримаючись за леєр, щоб не впасти, оскільки огромна металева махіна похитувалася на хвилях легкого прибою, мов горіхова лушпайка, — перестав належати собі. Вахтовий матрос глузливо посміхався, придивляючись до новоспеченого морського офіцера, який не вміє ступати по трапу, він провів мене до командира крейсера. Й став матрос Агафонов моїм першим розпорядником і вчителем: у ту хвилину і в наступні дні ставився до мене по–начальницьки поблажливо, зрештою, вся морська мурашва, яка досконало злагоджено жила в цій залізній купині, була до мене доброзичливою, хоч дещо зверхньою, а командир, капітан третього рангу, який з дива не міг вийти, чому прислали до нього на вишкіл саме письменника, швидко змирився з цим й, думаючи, певне, що сталося це неспроста, виділив для мене флагманську каюту, в якій я прожив цілі три місяці.
Мене приписали до крейсерської газети, я мусив до неї дописувати, що давалося мені нелегко, — я ж не знав, про що потрібно інформувати моряків, однак якось давав собі раду, а втім, мною особливо ніхто не цікавився, нікому я не був потрібний, лише капітан третього рангу Зосименко інколи викликав мене до себе й насторожено випитував, як мені пишеться: був він упевнений, що Спілка письменників України доручила мені написати книгу про моряків, й тому довго і нудно розповідав про героїчні й важкі морські будні.
Я втрапив саме на початок навчання, й це дало мені можливість побачити далекосхідні береги від Владивостока до Чукотки й ще раз відчути сувору й невблаганну чарівливість земних просторів, обмитих безмежжям Тихого океану.
Найбільше часу провів я на Камчатці. Тайфун Елоїза, що налетів з Японського моря, загнав наш крейсер у тиху й неприступну для морських штормів Авачинську бухту, де я й перебув майже весь час своєї служби: в негоду нудився на якорі, а в погожі дні, як повноправний моряк, виходив разом з усім особовим складом крейсера на маневри у відкритий океан — аж до Чукотки.
И поки гуляв тайфун й матроси дармували в кубриках, а офіцери в каютах, мені дозволено було сходити з корабля на берег. Я виходив на край Петропавловська–Камчатського й, щоб вибратися із надморської низовини й побачити край, у який потрапив, спинався угору схилом Авачинської сопки, що панувала над бухтою й з кратера якої струменіла цівка сизого диму — мирно й тихо, немов із комина гуцульської хижі.
І я побачив…
За вигнутою косою, що відокремила бухту від океану й раптом обірвалася, подробившись на маленькі острівці, протягнувся плоский берег, заселений тісним містечком. Воно обігнуло Авачинську сопку й зупинилося ніби в страху перед безмежжям скалистого простору, який, віддаляючись у безкінечність, виростав щораз вище до неба рудими скелями і врешті впирався у зеніт засніженим Пенжинським хребтом, що відділяв запропащений світ від Великої Землі, до якої закинута в ці безвісті людина не могла б добратися пішки за весь свій вік.
Над хребтом тьмяніли важкі снігові хмари й заповнювали собою розколини й провалля — може, для того, щоб відчайдух, який захотів би вибратися з цих незвістей на світ Божий, загубився в темряві й осліп, опинившись на безлюдді, й потонув у бездонних ізворах перед прямовисними скелями… І здалося мені, що на тій засипаній камінням і відламками скель дикій землі не може жити ні птах, ні тварина, що такі земні кути призначені хіба що для біблійної преісподні, хоч знав я, що за цим хребтом й за Шелковою затокою Охотського моря існують Магадан і Колима — реальне людське пекло.
А за Авачинською косою гримів дев'ятий вал, пригнаний до камчатських берегів шаленою Елоїзою, яка не могла вгамувати свою лють уже кілька днів; стихія крижаних скель з одного боку й божевілля чорних вод, що вивергались із дна океану під саме небо гребенястими хвилями, — з другого оточили мій новий світ цілковитою безнадією; до моєї душі добиралося відчуття загубленості, й думав я, спинаючись крутим схилом Авачинської сопки, — кого б то я хотів мати за товариша у цьому чужому краю. Й коли зупинився, бо далі йти було небезпечно, — гарячий подих заснул ого вулкану почав мене обвівати, коли розглянувся довкола й не побачив нічого більше, крім білих вершин хребта, що пробивали попону чорних хмар, і лютого морського валу у відкритому океані, — крізь ту непроглядь проник до мене світлий образ жінки, й не був це лик прекрасної Орести із золотою косою, а зіткана із мережки водяних крапель й сітки сизого туману, що повис міражем над загубленим на краю землі містечком, образ Білої Віли з обличчям пишної амазонки, яка сказала мені колись "Я вмію бути вірним другом", й була це Ліда, яка ніколи не вступалася з моєї пам'яті, й тепер тінню йшла слідом за мною, як колись вузькою стежкою у страдчівській пущі.