Я втішився її товариством і, щоб мати можливість порозмовляти з нею, зійшов із сопки до міста, відшукав поштове відділення й написав їй листа. Відповідь не забарилася. Лідин лист був довгий і довірливий, такого листа могла написати тільки близька людина, й Ігор, читаючи, розклеївся, розчулився аж до сліз: той лист пробив стіну його самотності, на нього повіяло знайомим подихом рідного краю, а усвідомлення того, що десь там, незмірно далеко, думає про нього добра приятелька, дорешти стлумило його тугу — гей–бо недарма ввижалася йому вона, зіткана із солоних бризок моря й туманного серпанку, — то в проколинах між скелями, то на чорному небосхилі над розбурханим океаном!
"Дорогий приятелю! — писала Ліда. — Багато чого могла я сподіватися, тільки не листа від тебе з неймовірно далекої Камчатки, — і чому–то майже всі ми розпорошилися по світу, ніби бомбу кинуто посеред нас, а то всього–навсього пшикнула якась петарда, що наробила несподівано багато смороду… Та все те скоро минеться, побачиш, і ми з тобою колись ще посміємося з нашої наївної, хоча й чесної філоматії, а найбільше з того переляку, який одних ударив хвилею в спини й погнав по світу перекотиполем, а іншим обсмалив обличчя й спотворив образ Божий… Ти, певне, здогадуєшся, кого я маю на увазі…
Але яка я рада за твою жадобу до життя, за твій виклик сурогатним божкам, яким і донині здається, що вони всесильні… Я й не сподівалася, що ти на таке здатний, думала собі: цей наполегливий і чесний хлопець стане колись кабінетним письменником або занудним ученим… Який ти зухвалець, я захоплена тобою!..
І ніколи, Ігоре, не допускай до себе занепадницької думки, мовляв, справа, яку ми розпочали, була марною, непотрібною й неперспективною. А ні, мій голубе! Ми серед занімілого люду, який півстоліття ходив з кляпами на устах, зважилися бодай упівголоса заговорити, ввести до щоденного ужитку такий затоптаний засіб спілкування, як суперечку, й зрунтали замшіле болото тотальної одностайності. За це нас покарали, але ж таки ми, ми зважилися відновити українську традицію тих живлющих дискусій, започаткованих ще в дев'ятнадцятому столітті Франком, Лесею Українкою, Драгомановим… За їхнім прикладом ми кинули камінь у затягнуте гнилою ряскою колись живе озеро, й круги ту твань трохи розігнали, а прийде час — і посиплеться камінний град, і гниль прилипне до берегів, а посередині озера зблисне чисте дзеркало води! Ти згадай лише, як ми довго до того вибуху готувалися, а він таки пролунав у Франковій аудиторії на засіданні літературно–критичного гуртка в лютому 1957 року…"
Ігор ні на мить не забував того засідання: експлозія була вельми лункою…
Другий семестр розпочався для доморосів посиленою працею над курсовими роботами, захист яких мав відбутися у квітні.
У бібліотеці академіка Возняка на кафедрі української літератури Ігор і Антон обклалися книгами, що їх виносив із фонду старенький лаборант Дмитро Ількович Ліськевич: мав він пам'ять феноменального бібліографа — безпомилково вгадував, у якій книзі і на якій сторінці міститься потрібна для студента інформація; був тихий, ввічливий, а до студентів Романюка, Синютки й Доленка, які складали іспити лише на "відмінно" й отримували підвищену стипендію, ставився шанобливо і з любов’ю.
— Ну то яких успіхів домоглися ви на зимовій сесії, дорогі мої форцуґісти? — запитав Дмитро Ількович для годиться, бо ніяких сумнівів не мав щодо найвищих екзаменаційних результатів улюблених студентів.
— На жаль, не всі вже форцуґісти, — не підводячи голови, промовив Ігор.
— Ов–ва! — здивовано вигукнув лаборант. — А то що ся стало?
— Доцент Петровський всадив йому трійку з політекономії соціалізму, — відповів за Ігоря Антон. — Бо навіщо було йому ставати в позу надто принципового? Деколи треба хитрувати, вдаватися до фальшивої патетики — всі ж так роблять… А він не захотів і позбувся стипендії, хоч, правду кажучи, для Ігоря це не катастрофа, прецінь він уже отримує гонорари…
— Та годі, годі, Антоне, — нетерпеливився Дмитро Ількович. — Мені цікаво, чого то ви могли не знати, Ігоре.
— Того ніхто не знає, — посміхнувся Ігор. — Однак лише я один зважився признатися до невігластва… Відповідаючи на перші два питання, щось там триндів на кшталт газетних передовиць, але на третє… Де знайдеться такий мудрець, який визначив би переваги соціалістичної економії над капіталістичною, коли капіталістичної ніхто не бачив, а соціалістичної за тоталітарного режиму не існує взагалі. То як я міг пояснити абсурд? І признався чесно: не знаю…
— Ти не маєш рації, — заперечив Доленко. — Абсурд можна пояснити абсурдними аргументами, а їх у нас — хоч гать гати! Переваги… Я скажу про інші переваги: західний студент знає справжню філософію, а про лжефілософію поняття не має. Проте вона існує, і треба розуміти її абсурдну суть. Ми ж то розуміємо, і в цьому наша перевага…
Дмитро Ількович згасив на устах посмішку, сказав лише:
— А стипендії нема…
Втім широко відчинилися двері й до бібліотечної кімнати вкотився Мирон Синютка. Недавно на студентській науковій конференції він уславився ґрунтовною роботою з психології творчості на матеріалі поезій Ярослава Шпорти й голосного вже молодого поета Дмитра Павличка. Праця Синютки була високо оцінена, й автора послали на республіканську наукову конференцію до Києва. Оце він щойно повернувся.
Мирон сів навпроти товаришів й заговорив шепотом:
— Не робіть мені місця, я не прийшов працювати, моя доповідь зарахована курсовою. Прийшов до вас в іншій справі… Один київський аспірант подарував мені книжку французького літературознавця Роже Гароді "Реалізм без берегів", видану в Москві в перекладі на російську мову тиражем у п'ятсот примірників для службового користування. Ось вона… — Мирон вийняв з течки брошуру. — Не дивуйтесь, що не фоліант. Я прочитав її і охнув з дива: якщо така праця пройшла через цензуру в Москві, то, очевидно, там зовсім інакше, ніж у нас, ставляться до модернізму… Усе написане письменниками, твердить Гароді, є реалізмом: футуризм, абстракціонізм, химерність — усе, крім брехні, має право на життя в цивілізованому світі! Таким чином автор праці відсунув на маргінес брехливий соцреалізм… Ви розумієте? Я залишаю вам це дослідження — прочитайте й передайте іншим. Ну, я пішов…