Відчинені навстіж брами табору для переміщених осіб всмоктували у своє темне нутро чоловіків, одягнутих у зітлілі шинелі й лапсердаки, та жінок у смугастому лахмітті; несамовитий галас, супроводжуваний то зойками, то рипінням гармоній, що їх розтягували, блукаючи розбитими вулицями, підпилі солдати, повис над завойованим містом; весь світ сповнився звуковим хаосом, що ритмізувався, ніби клацанням кастаньєтів, гримотінням по бруку дерев'яних підошов невольничого взуття.
І весь цей люд, позначений арештантським тавром на верхній одежі, дистрофічною схудлістю й цілковитим знесиленням, ніс на собі ще й моральне тавро зрадників батьківщини, як їх назвав генералісимус Сталін, й, проходячи крізь фільтраційні пункти, нечисленні щасливці, які встигали на запитання "куди хочете їхати?" вигукнути слово "Гамбург", вмить прилучалися до тлуму, що відбуде кораблем за океан, а кому це не вдавалося зробити, ті залишалися в обіймах совєтського СМЕРШу, й відправляли їх на станцію Дельбрюк, що на правому боці Рейну. Й прибували туди замаєні лозунгами "Батьківщино, приймай своїх синів!" набиті людьми вантажівки, тим чорним тлумом заповнювали вагони, й стугоніли ешелони, переповнені колишніми німецькими рабами, які враз перемінилися в совєтських, минаючи родимі місця, — на Крайню Північ, у Середню Азію та на Далекий Схід: "Росія вольная, страна прекрасная!"
Антонові Доленку, якого привезли до Кельнського табору із бауерського господарства, що на краю Рейнського дистрикту, радили знаючі й досвідчені невільники, щоб під час опитування на фільтраційному пункті сказав тільки одне слово "Гамбург" — і тебе обмине совєтська неволя, де на тебе посиплються звинувачення: чому залишився під окупацією, чому не пішов у партизани, чому не застрелився?.. Та Антон не вірив, він не міг повірити, що в тому краю, звідки його забрали в німецьке рабство, він опиниться в рабстві рідному, бо за що — за ті муки, що їх перетерпів у транзитному таборі в Києві, куди звозили з усіх кінців окупованої України спійманих фашистськими опричниками молодих чоловіків, жінок, дівчат і навіть таких підлітків, як Антошко з Переяслава? їх били, морили голодом, а потім у зачинених теплушках тижнями везли до Німеччини; на вагон, де тіснилося до сотні людей, давали на день одну хлібину й каністру води… Та хіба може щось подібне повторитися після перемоги?.. А там, на Переяславщині, — зелені байраки, золоті поля, і синє небо, і ясні зорі, і тихі води, і край веселий… Ешелон з новітніми невільниками перетяв той чарівний край посеред ночі, щоб вони, крий Боже, не уздріли його й не збунтувалися, а потім цілі два тижні стугонів состав незнайомими просторами, поки не зупинився на краю землі, що звалася Зеленим Клином, — у пітьмі уссурійської тайги за колючим дротом…
— І ніхто так і не наказав нам зірвати з грудей пришиті ще в Німеччині білі реєстраційні жетони з прізвищами невільників… І тоді я зрозумів, що ця друга неволя вічна, й щоб жити, треба до неї покірно пристосуватися…
Антон замовк, й довго мовчали приятелі — один пойнятий оптимізмом, а другий цілковитою резиґнацією.
Після згірклої мовчанки Антон знову заговорив, докінчуючи розповідь.
— У нашого львівського поета Миколи Петренка, в його збірці поезій "Камчатські береги" є вірш, з якого я зап'ятав таку строфу… Доля Петренка була достоту схожа з моєю: він теж був репатрійований з Німеччини на батьківщину — на Далекий Схід, тільки й того, що в різних таборах ми перебували…
Я край цей проміряв від моря до моря
Крізь стужі і спеки, крізь бурі і в'юги,
Я чув, як тюлені ридали від горя,
Коли не верталися з моря подруги…
Я теж чув ті розпачливі плачі — тварин і людей… Два роки працював на лісоповалі, а згодом нас випустили із загорожі на вільне поселення без права повертатися в Україну… Де тільки не знаходив роботу, щоб настарати трохи грошей, — ні на мить не покидала мене надія вернутися додому. Працював вантажником у портах, механіком на вагоноремонтному заводі в Хабаровську, на рибних промислах у Петропавловську–Камчатському… Врешті замешкав в українському селищі Зіньківка над Уссурі… Та сконав нарешті проклятий вождь усіх народів, і я вернувся до свого Переяслава. Склав екстерном екзамени за десятий клас, а коли дізнався, що у Львівському університеті на філфаку конкурс не надто великий — поїхав на Захід. А що було далі, ти знаєш… Після розправи над нами я подався сюди й тут, мабуть, житиму до смерті.
— А за чим до Владивостока приїхав? — спитав Ігор.
— Може, вдасться записатися заочником на російську філологію в тутешньому університеті — мені ж залишилося тільки державні екзамени скласти.
Цієї миті Ігоря дійняло відчуття, нібито між ним і Антоном впала раптом непрохідна заслона, й обидва вони опинилися у незмірно віддалених світах, між якими обірвався будь–який зв'язок, хоч сиділи приятелі один навпроти одного, однак аж до знеохочення відчужені.
А Ігор в надії на взаємне зближення наготовився запитати в Антона про найболючіше… Холод, що провіявся між ними, пригнічував його — і як же це, подумав він, могло так раптом зникнути з Антонової пам'яті зовсім недалеке минуле — а мало ж воно стати змістом життя доморосів: навіщо ж тоді було йти на ризик й розплачуватися такою дорогою ціною? Й спитав–таки Ігор:
— Ти не здогадуєшся, Антоне, хто нас видав?
— Мене більше це не обходить, — відказав Доленко, вийняв цигарку, запалив і глибоко затягнувся. — Те, що було з нами, залишилося в далекому потойбіччі, й воно тепер не має для мене ніякого значення. Але якщо тебе це ще цікавить, то можу поділитися своєю здогадкою: можливо, це був той хлопуньо в клепані, який переслідував нас у Страдчі. Проте — сумніваюся… На тій партійній розправі в університеті нас звинувачували у таких деталях, про які самодіяльний конфідент знати не міг, хоч і підслуховував… Зрадив нас Аркадій, це найімовірніше, ти ж чув, як він каявся… Я перестав йому довіряти ще тоді, як він підозріливо квапно залишив нас у Мирона перед тим побиттям. Ніби змовився із нападниками. А втім, ніхто достеменно знати того не буде.
— Нема таємного, щоб не стало явним, — відказав Ігор. — Ну що ж, Антоне, мені пора добиратися в штаб… Чи ще зустрінемося — хоча б через тридцять літ, як домовлялися?