Байкал!
На станції Слюдянка вискакую з вагона, роззуваюся, заходжу по коліна в озеро, прозора, аж незрима вода ломить гомілки, дно вкрите білою рінню, біля ніг шугають табунці омулів, виходити з води не хочеться, та вже кличе пасажирів паровозний свисток, я всідаю до вагона і тугою ловлю крізь вікно синю пляму озера, яке знову зливається з небом, немов у первісному хаосі до створення світу, поїзд круто повертає вбік, і зникає з моїх очей назавше найчарівніший сон — видиво Байкалу.
Й рунтає той сон гірка реальність: я не можу забути, що в іркутській тюрмі довгі роки мучився Павло Грабовський, а в Тобольську закінчив своє страдницьке життя; що в нерчинських рудниках, живцем замуровані, волочили кайдани декабристи, а в Якутську здичавів український лицар–мазепинець, високоосвічений муж і завсідник аристократичних салонів Андрій Войнаровський, що в Уссурійському краю забули про свою батьківщину добровільні переселенці з України, що Читинську область заселили після війни депортовані західноукраїнські мешканці, — усі ці простори призначені для тюрм, каторг і заслань! А жили колись тут вільно численні народи, поки їх не визволили від свободи загарбники типу Єрмака й Хабарова, а теж вчені колонізатори Пржевальський та Арсеньєв… Де ж ви, мої друзі–домороси, щоб я міг вам про все це розповісти?
У Владивостоці на вокзалі я здав валізу в камеру зберігання, відшукав штаб Приморського військового округу, звідки мене мали відправити на крейсер "Дмитрий Пожарский", що стояв у Золотому Розі на рейді. Пора була ще рання, я мав трохи часу й пішов у місто шукати ресторану, щоб поснідати. Ресторан ще не працював, прибиральниці наводили в ньому лад, проте я таки зайшов досередини й сів на лавку біля роздягальні. Тут швабрувала підлогу стара бабуся, вона люто накинулася на мене з лайкою, яка зазвучала як найкраща пісня:
— Та вступися звідси, москалю, най би тя шляк трафив!
Я засміявся, підійшов до жінки й спитав як тільки міг ласкаво:
— Звідки ви, бабцю?
— Ге, — видивилася стара. — Та, певне, звідти, звідки й ти?
— А багато тут вас з нашого краю?
— А де нас мало? Як там нема України, то най хоч тут буде…
Вона стояла, спершись на швабру, а я — з простягнутими до неї руками, хотів її обняти, та жінка до сентиментів не була готова, відчинила двері до зали й промовила злагідніло:
— Заходь, сядь десь там, до тебе підійдуть.
Чекав я довго, вже почав дошкуляти мені голод, аж тут увійшов до зали молодий, з вусами чоловік, і я схопився в подиві: такого бути не могло!
— Антон! — скрикнув я, і мій голос відлунився від нього вигуком:
— Ігор!
Ми обнялися й довго мовчали, придивляючись один до одного й не маючи сил прийти до тями.
— І ти тут… — проказав він упалим голосом. — Що тебе сюди занесло?
Ми сіли за стіл й далі мовчали. До нас підійшла офіціантка й узяла замовлення на сніданок.
X
Снідали мовчки й обидва не могли прийти до тями від несподіваної зустрічі: тож треба було обидвом прострелити собою десять тисяч кілометрів лише для того, щоб на краю світа зустрітися в дешевому ресторані й докінчити розмову, яка обірвалася біля страдчівської печери під час хресного ходу на Благовіщення.
— Людина в подорожі уподібнюється птахові, який є одночасно луком і стрілою, — згадав Ігор сентенцію Миколи Гоголя, яку той записав, мандруючи із Петербурга до Рима. І в думці розшифровував її: лук — то жадоба пізнання, а стріла — сам подорожній. Яка ж то тятива випустила нас обох у таку неймовірну далеч?..
Ця думка набула форми питання, й Ігор звернувся з ним до Антона. Доленко відповів не зразу, він дивився на Ігоря так, як господар на несподіваного гостя, який першим повинен пояснити свою появу. Антон мовчанкою спонукував товариша до розповіді, й Ігор озвучив свої думки, які напливали до нього під час довгої мандрівки, й коли виговорився, сказав Антон, ніби резюме підвів:
— Ту тятиву кожного разу натягала для мене чужа рука, щоб видалити з рідного краю: один раз сталося це зі мною не з моєї волі, а другий — із власної вини. Й двічі долав мене неосяжний імперський простір, а ти уперше відчув своє безсилля перед ним…
— Не маєш рації, Антоне, — відказав Ігор. — Я не своє безсилля відчув на неосвоєних людьми гонах, а приреченість володарів тих просторів; вони фактично володарями не є, а ніби заблуканими в безводному й голодному степу мандрівниками, котрі раніше чи пізніше неминуче згинуть, покарані за свою захланність.
— Блаженні віруючі, бо їх є Царство Небесне… — криво посміхнувся Антон й почав наливати в чарки трунку. — Випиймо, побратиме, за стрічу, а за твої оптимістичні прогнози марно чаркуватись. Дасть Бог, чи то пак Сатана, що промине небагато часу, і ти подібно мені впокоришся, коли збагнеш, що всемогутній Господь набагато слабший від диявола, який запанував над світом у двадцятому столітті… Ніхто його перемогти не зможе, то й не варто нам піднімати заборола, як це наївно спробували ми зробити в Страдчі, а треба заховатися в найглибшу шпарку й точити зсередини стовбур дерева, що впав і лежить, притиснувши собою земну живність, — сам не живе й нікому не дає жити — й сточувати його, поки він не переміниться в купу порохні. Але треба знаходити всі доступні засоби, щоб проникнути всередину колоди, а не метушитися на її поверхні…
— Але ж той стовбур давно вже спорохнявів, хіба ти не побачив цього, перетинаючи Сибір неісходиму? — аж вигукнув Ігор, й Антон боязко розглянувся по залі.
— Не роби собі ілюзій, брате, я краще знаю, — проказав Антон, і збагнув цієї миті Ігор, що песимізм і безнадія сточили віру й силу в душі приятеля, й ніколи більше він не протестуватиме й звідси теж не вибереться ніколи, зайнявши позицію короїда, якому в струхлявілій колоді вистачить поживи на весь вік.
Й здавивши гіркоту в серці, слухав Ігор печальну розповідь Антона…
Війна закінчилася звитяжним салютом у Москві, а в Німеччині совєтські солдати на радощах вистрілювали в небо всі до останнього патрони з автоматних дисків, й переможні вигуки цілу добу лунали над долиною Рейну.
До Кельна, що чорнів кістяками руїн під лагідним травневим сонцем, зусібіч із Рейнського дистрикту звозили "студебекерами" й гнали пішими колонами вчорашніх німецьких рабів — радянських полонених солдатів та остарбайтерів до новітніх таборів, розміщених у колишніх казармах, огороджених бетонними стінами, біля яких снували чорношкірі американські полісмени.