І за дверима Ганна Олександрівна лається. От, клята німота! І тут… — Це ще нічого, а от на дорозі до Житомира на автобусних зупинках — "нур фюр дойче", а ти роби, що хочеш. А на вокзалах! Якісь загородки поробили, як для худоби. Все видно, огидно, не можна зайти…
Ото тільки в коридорі й може сказати Катруся і то — пошепки. Хіба ж можна бути такою наївною? Німці душать усе, вони бояться найменших проявів української організованости, на все накладають свій давучий прес. Цей Рейнгардт, до якого вони зараз зайдуть, — звичайний столяр, тупий солдафон. Але ми повинні йти до нього, кланятися якійсь гниді, крихти благати. Катруся їх ненавидить і мусить всміхатися, — так треба.
— Ну, хвалити Бога, а я думала… — з полегкістю зідхнула Ганна Олександрівна. — Твого татка я бачила тридцять сьомого року на засланні. Був дуже марний, не знаю, чи живий досі.
— І ще, — я вас дуже прошу, — говоріть там зо мною якнайофіційніше. Нічого ні про татка, ні про маму. Пам’ятайте ж!
Ганна Олександрівна запам'ятала. Коли її аргументи про традиційність "Просвіти", перервану більшовиками, викликали шефову репліку: "Щоб уміти садити картоплю, не треба "Просвіти"... коли аргументи "на селі хаос, люди без доброго впливу "Просвіти" дичавіють" викликали другу репліку Рейнгардтову, що й худоба, як її випустиш на волю, хоче побрикати, — Ганна Олександрівна попросила перекладачку сказати таке:
— Я прошу шефа приїхати й подивитися на наші майстерні. Дівчатка дуже організовані, стукни-шерхни, — й вони вже всі біжать. Майстерні вишивок, ляльок, кравецтва, взуття, столярства… От така діяльність нашого товариства і ще для дитячої розваги ляльковий театр…
Шеф глибокодумно пообіцяв приїхати, але статуту не затвердив. Він тільки, не знати для чого, сказав:
— Ми переходящі солдати, а ви самі будуватимете своє життя. Як заробите, так і матимете. — Столяр не зовсім погодив учорашню й сьогоднішню інструкції, але ж що ви від столяра хочете?
Тим часом у Катрусі закостеніла душа, через розчинені двері побачила вона в приймальній гестапівську уніформу. Сяюча її посмішка ані на мить не здригнулася, але в ноги зайшли холодні зашпари, а по спині полізли мурашки.
Ні жива, ні мертва, з застиглою безжурною посмішкою питала, чого бажає відвідувач.
— Пані будуть ласкаві показати мені списки співробітників Богданівської управи, — відповів українською мовою на німецьку гестапівець.
Катрусі відлягло. А ще якби вона впізнала в ньому того дядька з евакуаційного ешелону, якому на коліна впала гола дитина! Зате Роман Чагир її пізнав, те тремтіння вій ледве помітне.
Катрусі стало легко, безжурно. Це ж дуже просто зробити, списки під рукою. Вона діяльно почала шукати, навіть не питаючи дозволу шефа. Цікаво, якої партійної приналежности цей пан…
І от — знову те тремтіння вій, — констатує Роман Чагир.
А Катрусі в цю мить позеленіло в очах, потім потемніло. Боже! Нема анкет! Всю свою душевну силу напружила вона, щоб зберегти світську безтурботну посмішку на виду й не показати страшної тривоги. Нема анкет, що заповнювали репресовані совєтами! В тих анкетах вони докладно розповіли: коли, в якому році, за що були арештовані, вислані, як катовані, до яких організацій належали, які мають заслуги у визвольній боротьбі. Вони ж може ховалися з тим, що розказали в анкетах, усе життя! Це ж, якби ці анкети попалися більшовикам, — кінець усім тим людям.
Проте, Катруся витягає потрібні списки, люб’язно подає панові в зелених із чорним відзнаках і навіть слухає, що той пояснює, йому потрібно розшукати одну особу, на ім’я Васса Чагир. Може пані, евентуально, зауважили таке прізвище? Совєти знищили адресове бюро, ніхто нічого не може сказати.
Слухає Катруся, але чи чує? Яка страшна робота, — ходити по тонкому канаті з радістю на виду, із смертельним страхом у душі! Скільки людей навіть не знають, що це їй вони завдячують своїм життям. Скількох вона витягла з пазурів, лише давши знати тим, які послали її сюди, що от — пастка, засідка, інтересуються "деякі" докладними даними… Васса Чагир? Ні, не чула про таку. — Є в нього відомості, що ніби ця пані працює в школі Богданівської управи. — Може в управі? Списків шкільних працівників у Катрусі нема. — Ні, в якійсь школі, але він мусить спрецизувати…
"Для чого тобі? — думає Катруся. — Хто ти такий у цій катівській уніформі? Знову якась жертва?"
І якби Катруся цю особу знала, дала б їй вістку, що на неї суне біда, щоб тікала світ-заочі, в нетрі, в село, куди хоче... Але анкети, анкети!
Може шефові на що знадобилися? Може знову треба ризикувати своєю шкурою і попередити? А вона не знає тепер — кого. Всіх, хто зареєструвався, як репресований від совєтської влади.
Катруся Богданович ще не знає, чи минулася їй остання її акція. Режисер Віктор Прудиус щасливо висмикнувся, звільнився вчасно з посади керівника відділу мистецтв через хворобу. Нарциса Микольського просто випхала на провінцію, хай там ще одну газету організує, але хвалити Бога, уник він цим разом біди. Та бідного Михайла Івашка забрали просто з відділу архівів і, кажуть, уже розстріляли. Хтось доніс, що колишній член партії. Не встигла Катруся!
— Дуже дякую, перепрошую! — кисло сказав відвідувач, повертаючи списки. Видко, потрібної особи він не знайшов.
І відходячи, він неголосно сказав:
— Слава Україні!
— Навіки слава! — твердо відказала Катруся, хоч може це й до відчаю небезпечно, хоч може цей пан чекав: "Вождеві слава!". Адже ж буває й таке на вулицях Києва, що українець на українця нападає, відбирає портфеля з документами і потім знаходять на вулиці труп невідомого.
XXIV.
Ну, й здивував сьогодні Мирон Льолю! Здавалося б, він повинен прийти лихий, як чорт, бо німці відбирають миловарню. Тільки прибрали, вичистили, змонтували побите, придбали на чорному ринку хемікалій, сировини, — як прийшло двоє німців і повісили на дверях листочок із пташкою: "бешляґнамт". А їм сказали забиратися, навіть хемікалії конфісковано. Ніяких підприємств! Вся промисловість, оті дріжджові, макаронні, оцтові фабрички, взагалі, вся легка промисловість, що зусиллями київського робітництва врятована від більшовицького знищення, — переходить до рук німецьких фірм, а тобі — дулю. Тільки напрацювалися гарма-дарма!