— Ну, як вам подобається? — запитала вона білявого приятеля навздогад, не дбаючи про ясність вислову.
— Деякі крутяться, мов дзиґа, між комунізмом та націонал-соціялізмом і ні сюди, ні туди не пристають, — відповів на це зовсім виразно Олег. — А другі хиляться то в один, то в другий бік, то до одного, то до другого пристане. В одному розчарується, — жде іншого... Тепер у другому шукає хорошого і, зрештою, й цього не приймає.
"Це — він", — думає собі Мар'яна. Напевно, член партії, бо як би він міг бути до війни секретарем юнацького журналу?
— А все ж, як вам подобалися наші донцовські пташенята?
Пішла вона сьогодні спеціяльно, щоб подивитися на цей феномен — українських націоналістів. То ж щоб побачити їх, не побоялася Мар'яна порвати з СССР там на пароплаві "Шевченко", між Києвом і Дніпропетровським чи Січеславом, як пишуть тепер в "Українському Слові". Можна заспокоїтися, — вони зовсім не в синіх шароварах, і Віктор із ними заприязнився. Але інше збентежило Мар’яну. Здається, вони згорда поглядають на ці рештки, що не вийшли з більшовиками, що зібралися на сьогоднішній заклик. Це напевно автори тих статей у газеті про "козаків і свинопасів", поучувань, якими українцями треба бути, а от кияни не такі.
Мар’яна дивиться з деякою надією на цього щойно придбаного знайомого. Щось у ньому є від янгола, виваляного в болоті, — але яка точна копія батька! Мар’яна, глянувши спочатку, думала, що це — Віталій Михайлович. А потім схаменулася. Та ж учитель її юнацтва напевно старий дід. Він же засланий! Але Віталій Михайлович ставив її національну свідомість, вона з надією дивиться на Олега. Що ж скаже син! Може й член партії, але він ось у Києві, разом із націоналістами, а не з комуністами. Чи поділяє він усе те, що чув щойно?
— Німцям — ґут, жидам — капут, росіянам —петля, а українцям — після. Таке я чув сьогодні з уст народу. — Олег поправляє хвилясту шевелюру жестом свого батька.
— Ніхто не вірить німцям, а отже й їм, бо вони під німецьким крилом тут.
— Їх заарештовували! Не пускали сюди!
— Вони з того горді. Гра в революційність неповна без арешту на пів дня.
— Так пані Наталя вам не сподобалася! — зробила з цього висновок Мар’яна. — А всім — дуже!
— Чудова сальонова дама. А тут, бачте, Академію Наук нищать.
— Вони кажуть: чим гірше, тим краще. Бояться, щоб місцеві у німців не повірили...
— Я трохи ближче їх знаю, бо двоє моїх товаришів вже прихилилися до них.
Хоч і виваляний у болоті янгол, — от він так безпечно признався, вже себе колишнього викпиваючи, що відмовився від свого батька-націоналіста заявою в газеті, — цей Олег сподобався Мар’яні. Нічого він не приймає беззастережно. До всього в нього є застереження, додатки. У всьому він сумнівається. Нагадує цим Васанту. А Мар'яна вірна цьому типові людей. Тільки нігілізму не приймає. Проте, Олег не засуджує нічого безповоротно. Одну тільки дурну німецьку політику. Та це вже всім відома аксіома. Як вони нахабно обдурили: замість уряду, штадткомісаріят має бути. А що вони з нашими полоненими зробили! Ті, що добровільно здалися в полон, кажуть: "Коли б ще раз довелося — не здавалися б, а билися б до останнього". Деякі навіть вбачають у цій дурній політиці їх провал. Німці забули, що сказав їм їхній полководець Бісмарк: "Меч нічого не вдіє, як не буде розумної політики."
Ха! Провал! Німці вже забрали Харків, Ростов. Вже під Москвою бої, з Ленінграду більшовики вийшли, німці не входять тільки тому, що там усе горить, — бояться повторення Києва. Ждуть американської й англійської місії, хотять задокументувати, що не німці палять міста. Поки вибухнуть міни, вони почекають.
На це Олег щось пригадує з радянських плякатів — про лаври Наполеона, про скитську війну. Ні, він, справді, крутиться, як дзиґа. Та на німців у всіх уже ясна відповідь, але от свої… Мар’яна, наче в темний ліс потрапляє, коли Олег розповідає, що це в Києві — тільки частина, різновидність націоналістів, а є ще другі… — Граються, чи що? — Ні, ріжуться. — Чи Олег жартує? За що? — За самостійну Україну. — Мар’яна здвигує плечима. Темний ліс!
Чи не грашки й збори ці? — така виникає думка, коли дивишся на оці зігнуті під мішками постаті наукових співробітників інститутів. Чи підіймуть вони, оці виховані поза рідним краєм, озію національного відродження? Та ще й з такою малою вірою в нас?
І тільки одне її заспокоює, що все йде, як слід: Віктор, лицар міри й обережности, золотого розтину, вірить у їх серйозність. Інакше, він би не головував сьогодні.
XX.
Галина вже збирається виходити, коли в кімнаті на порозі став гість. І не хто, як власною своєю персоною Максим.
— Ви ж за Уралом! — скричала Галина. — Ви ж казали, що їдете з авіазаводом!
— Вибачайте, я казав, що при першій змозі здаюся в полон.
— Але по вас не видко, щоб ви були в полоні! Он на Керосинній з полоненими страшне робиться. Не допускають навіть, щоб хто з населення їсти дав. Там на очах умирають!
Максим — свіжий, засмагла цера, чорний трикутничок коханої його борідки в яскравому контрасті з білістю комірчика аж ніяк не нагадують нужденности полоненого. Де ж він був?
— Е, ви ще не бачили тут у Києві жахів, — каже, проте, розкоханий Максим, — Не хочу псувати вам настрою, колись розкажу, чого я надивився. Але ж які вони дурні, ці німці! Вони ж не бачили б Києва, якби Україна хотіла воювати. Я більш не знаю такого добре організованого народу, такої досконалої воєнної машини, й такої політичної глупоти!
Але так стояти на проході не годиться. Галина скидає своє біле пальто. От біда, нема електрики, а то зробили б чай. Із сухарями…
— Все ж таки, де ви так посвіжішали?
— Та де, Господи, Боже мій? На селі! На селі тепер море розливне, село не пам’ятає, коли йому така розкіш була, як тепер. Хліба — заваль, у кожній хаті кабана колють, самогон щотижня варять, гуляють, п’ють, гумор з’явився. Співати почали знову!
— А німці?
— Деякі села ще й не бачили німців, ото тільки ті, де фронт пройшов. Урожай весь зостався в селі, німці не вимагають нічого. От тепер я переконався: як би то розцвіла Україна за пару років, коли б її багатств щороку не грабували.