Якісь відчайдухи.
— То ви в німців — посиділи в тюрмі кілька днів, та й далі своє робите, — махнув крильми своїх вій Віктор.
— Якби так потрапили до більшовиків…
— Не прирівняти косоокої Азії до високої духовости вільнолюбного заходу.
Режисер пропускає мимо вух репліку, він уже звик. З інтересом прислухається він до розмови. От уже ця неприкаяна Мар’яна в заперечення пустилася. Дивується, чому в доповіді названо Фальківського найвидатнішою, найяскравішою постаттю підсовєтської (ще нове слово!) літератури. Як уже говорити про киян, то вона назвала б таким Косинку.
Пані Наталя, що слухає це, охоче пояснює. Бо цей поет був членом націоналістичної організації.
Цікаво! Мар’яна питає, чи приналежність до організації — мірка таланту. Це ж у більшовиків так.
— Знаєте, — вибачливо й обходом відповідає пані Наталя, — нам так багато ще треба в собі зламати, нашарованого різним вихованням! В східних людей, здебільшого, мало розвинена національна свідомість, у нас — свої недотягнення. Все це треба буде нам ламати і зливатися. Треба засипати прірву, що постала за ці роки.
Мар’яна згодна. Національна свідомість, як голос. Голос може заникнути, коли його не розвивати, голос треба ставити. Але ж можна неправильно, фальшиво поставити, — тоді що?
Віктор так і знав! І Мар’яні не уникнути іспиту. Пані Наталя питає:
— Чи любите ви Пушкіна?
— Пушкіна? — Мар’яна знизала плечима. — Я не знаю, чи його треба любити, чи ні… його треба знати, а як геніяльний поет…
Але думку її перебито. Є вже аксіоми, що не потребують доказу.
— А чи не здається вам, що нам треба ціле покоління виховати так, щоб воно про Пушкіна ніколи навіть і не чуло?
— Вилучити Пушкіна? — широко розкрила очі Мар’яна, як і сподівався Віктор. — Тоді й Шекспіра, Бальзака, Сервантеса? Це ж світова література!
— Ні! Европейські клясики близькі до нашої ментальности, а речник азіятчини, Пушкін, шкідливо впливає на формування української духовости.
І ця Мар’яна зовсім нетактовно уперлася. Не може вона погодитися на ліквідацію Пушкіна. Чому обмежувати себе, коли ми хочемо бути всебічні? І російську літературу, і Толстого хоче вона читати. Не переконує її й аргумент, що коли палиця перехилена в один бік, а її треба випрямити, то не ставлять прямо, а перехиляють у протилежний бік. За те знов чує вона, що тут усі під великим впливом російської культури, загіпнотизовані, а маси збольшевизовані.
Режисер слухає диспут більш-менш не вперше, бо судила й йому доля, після місячної заблуканости у фронтовій каші, опинитися на духовому заході, подружитися з людьми, побачити, що поза цим віянням, — "доба жорстока, як вовчиця", — це такі ж самі українці, того ж хочуть, що й ми. Він може запевнити пані Наталю, що й по той бік, де нема тиску Москви, є люди, що люблять чуже, — і російське, — та й не згубили своєї української ментальности. — Ну, наприклад? — Ну, наприклад, познайомився в Рівному з чудесним Авеніром, режисером, вихованим на зразках європейських...
Обличчя пані Наталі, зберігаючи світськість, холоднішає. Пан режисер мало був на заході.
— Той, про кого ви згадуєте, — радянський запроданець. Здавна він відомий, як радянофіл.
Тепер спостерігає Мар’яна. Режисер сперечається. В них що не людина, то іншої партії. Що ж у тому злого, коли хтось захоплювався культурним будівництвом на Великій Україні? Авенір із тим не криється. Тим то й цікавий він, що всі течії сприйняв, перетравив і зостався на центральній українській дорозі.
Але жвавість їх дискусії поламалася. Пані Наталю товариство просто розриває, кожен їй щось має сказати, якісь нові знайомства відбуваються. Це ж перші збори відновленого духового життя в Києві.
— Ну, як?
Режисер цікавий. Мар’яна не криється. Ці люди знов їй здаються партійно-обмеженими. Думають нас учити національної свідомости. Режисер махнув віями. Може… Але в них багато запалу, сміливости, революційної жертвенности і головне… Все ж таки, національної дійової свідомости.
— Може… — погоджується Мар'яна.
— В них є один великий мінус. Вони не знають нашої дійсности і всіх нас огулом мають за санчо-пансів, за шельменків, за малоросів.
Перерва кінчається. Режисер закликає до тиші. Збори продовжуються. У прірву, яку треба засипати дружніми зусиллями людей сходу і заходу, емігрантів і підсовєтських, заслужених діячів, комсомольців і репресованих, донцовсько-фашистських реакціонерів і збольшевизованих, — падає перший камінчик.
XIX.
Невідомо, нащо командуванню збройних сил переможної Великонімеччини потрібен цей будинок Академії Наук на бульварі Шевченка 14 з чотирма науково-дослідними інститутами, лябораторіями, бібліотеками, експонатами, картотеками, столами, стільцями, шафами, мапами, схемами, майстернями, фотонегативами. Власне, саме цього всього й не треба, як наочно пересвідчилися роззяви. Все це летить через вікна з третього поверху, грюкається об каміння, розлітається вдрузки, листочки мають у повітрі, відлітають у вирій, скло бряжчить, дерево крекче… Як квочки, бігають коло цього наукові співробітники, що ото так славно висиджувалися в цих стінах із посадочними евакуаційними талонами в кишенях. За струнким офіцером бігає директорка інституту археології і хоч чарівною посмішкою намагається роздобрити новоєвропейське серце представника західньої цивілізації. Але офіцер знає наказ. Німецькому командуванню потрібен будинок, а книжки й інститути якоїсь тубільної Академії Наук завойованому переможною Великонімеччиною народові непотрібні. Все те може йти на смітник. Але може дадуть хоч кімнатку в сусідніх будинках Академії Наук, щоб зберегти хоч те, що уціліло при еквілібристичних подорожах із поверхів на брук?
Хтозна, скільки зусиль, чарівних посмішок та знання німецької мови пішло на те, щоб, нарешті, на горищі зоологічного музею здобули собі історики, мовознавці, археологи й літературознавці куточок. Під дощем, на плечах, у мішках на п’ятий поверх тягають вони свої дорогоцінності, те, що не залляв дощ, не розвіяв осінній вітер. Звільнений будинок стоїть уже замкнений, з грізною пташкою на дверях.
В натовпі роззяв стоїть і Мар’яна з білявим юнаком. Як це, тепер бачене, не відповідає тому, щойно почутому! Нарешті, вільний вияв української духовности, відродження знищеної більшовизмом України. Заклала от Мар’яна науково-літературне товариство, а тепер надивляється і на цей спектакль.