Річард дуже повільно почав непритомніти.
Він лежав дуже нерухомо.
У нього було відчуття ніби він стара губка, яку просочили гасом і залишили на сонці сохнути.
Він почувався тушею старого коня, що палала на сонці. Йому снилася нафта, рідка та запашна, темне бурхливе море. Він був на білому пляжі, сп'янілий від риби, приголомшений піском, вибілений, дрімотний, побитий світлом, потопав, оцінював щільність хмар випарів у далекій туманності, вертівся в мертвій насолоді. Він був насосом, що качав навесні свіжу воду, яка ринула в стіг сморідної свіжоскошеної трави. Майже нечутні звуки згоряли як далекий сон.
Він біг і падав. Вогні гавані кружляли, уносячись у ніч. Море наче темний дух безкінечно плескалося об пісок – мерехтливе, несвідоме. Там, де воно було глибшим і холоднішим, він легко тонув, а важке море здіймалося навколо його вух як олія, і тривожило його лише далеке дзижчання, схоже на дзвоник телефону.
Він знав, що слухав музику самого життя. Музику світла, що танцювало на воді, по якій ішли брижі від вітру та течій, музику життя, що рухалося крізь воду, життя, що рухалося по суші, зігрітій світлом.
Він продовжував лежати дуже нерухомо. Його постійно дратувало далеке дзижчання, схоже на дзвоник телефону.
Поступово він починав розуміти, що далеке дзижчання, схоже на дзвоник телефону – це дійсно дзвонить телефон.
Він різко сів.
Він лежав на маленькому зім'ятому ліжку в маленькій неохайній кімнаті, яку він упізнавав, але не міг згадати. У кімнаті було багато книг і туфель. Він кліпав очима, нічого не розуміючи.
Біля ліжка дзвонив телефон. Він взяв слухавку.
– Алло? – сказав він.
– Річарде! – це був голос С'юзан, ошаленілої від хвилювання.
Він похитав головою та не зміг пригадати нічого корисного.
– Алло? – знову сказав він.
– Річарде, це ти? Де ти?
– Емм… зачекай-но, я вийду та подивлюся.
Він поклав слухавку на зім'яте простирадло, й вона залишилася там верещати, а він непевно зліз з ліжка, пошкандибав до дверей, відчинив їх.
Це була ванна кімната. Він підозріло вдивлявся в неї. Знов-таки, він впізнавав її, але було таке відчуття, ніби тут чогось не вистачає. О, так. Тут мав бути кінь. Принаймні, останнього разу, коли він сюди заходив, тут був кінь. Він перетнув ванну кімнату та вийшов у інші двері. Хитаючись, він спустився сходами в головну кімнату Реджа.
Те, що він там побачив, здивувало його.
РОЗДІЛ 34
Грози попереднього дня та дня, що передував попередньому, а також повені попереднього тижня – всі вщухли. Небеса досі були набряклі дощем, але те, що реально крапало в мороці цього вечора, було лише прикрою досадою.
По присмерковій долині хльостав вітер; натикаючись на низькі пагорби, він мчав неглибокою долиною до схожої на башту споруди, що похилилася, самотня серед кошмарного мулу.
Це був почорнілий залишок башти. Він стояв як екструзія магми з якоїсь огидної пекельної безодні, похилившись під дивним кутом, неначе на нього давило щось значно жахливіше, ніж власна чимала вага. Він здавався чимось мертвим, дуже давно мертвим.
Рухалася там лише ріка мулу, що мляво протікала дном долини повз башту. Приблизно через милю ріка втікала в ущелину й зникала під землею.
Але в міру того, як смеркалося, ставало зрозуміло, що башта була не зовсім позбавлена життя. Глибоко всередині неї мерехтів єдиний тьмяний червоний вогник.
Саме таку сцену з подивом побачив Річард з маленьких білих дверей, що були в стіні долини, в кількох сотнях метрів від башти.
– Не виходь! – сказав Дірк, простягаючи руку. – Атмосфера токсична. Я не певний, які саме речовини в ній містяться, але не маю сумніву, що ними можна чистити килими.
Дірк стояв у дверях і дивився на долину з глибокою недовірою.
– Де ми? – запитав Річард.
– Бермуди, – сказав Дірк. – Це трохи складно.
– Дякую, – сказав Річард і пішов, хитаючись, по кімнаті. – Перепрошую, – сказав він Реджеві, який метушився навколо Майкла Вентона-Вікса, перевіряючи, чи всюди на ньому міцно прилягає костюм для дайвінгу, чи правильно надіта маска, чи працює як слід регулятор подачі повітря.
– Перепрошую, ви мене не пропустите? – попросив Річард. – Дякую.
Він піднявся сходами, повернувся в спальню Реджа, непевно сів на край ліжка та знову взяв слухавку.
– Бермуди, – сказав він. – Це трохи складно.
Тим часом унизу Редж закінчив змащувати вазеліном усі з'єднання частин костюму та не прикриту маскою шкіру, а тоді оголосив, що все готово.
Дірк швидко відійшов від дверей і з незадоволеним виглядом стояв збоку.
– Що ж, – сказав він. – Ідіть. Скатертю дорога. Я умиваю руки. Як я розумію, нам доведеться зачекати тут, поки ви надішлете назад пусту упаковку, якою б вона не була?
Він сердито обійшов навколо канапи. Йому це не подобалося. Йому це зовсім не подобалося.
Особливо йому не подобалося те, що Редж знав про простір-час більше за нього. Його сердило, що він не знав, чому йому це не подобалося.
– Мій любий друже, – примирливо казав Редж, – подумайте, наскільки малий клопіт для нас допомогти цій бідній душі. Мені шкода, якщо вас після ваших надзвичайних дедуктивних подвигів це дещо розчаровує. Я розумію, вам здається, що простий прояв милосердя – це для вас недостатньо, але треба бути щедрішим.
– Щедрішим, ха! – сказав Дірк. – Я сплачую всі податки, чого ще ви від мене хочете?
Він опустився на канапу, провів руками по волоссю й дувся.
Одержимий Майкл потиснув професорові руку та сказав кілька вдячних слів. Потім він напружено підійшов до дверей, обернувся та вклонився їм обом.
Дірк різко повернув голову та сердито глянув на нього, очі за окулярами палали, волосся шалено здійнялося. Привид подивився на Дірка, і на мить здригнувся в душі. Забобонний інстинкт раптом змусив привида помахати. Він махнув Майкловою рукою по колу, тричі, а потім сказав єдине слово:
– Прощавайте.
Потім знову розвернувся, взявся двома руками за одвірок і рішуче вийшов назовні, в муляку, в гидкий отруйний вітер. На мить він затримався, щоб переконатися, що стоїть міцно, що не втрачає рівновагу, а потім не обертаючись пішов від них, подалі від слизьких істот із лапами, до свого корабля.
– А що, в біса, означало це? – спитав Дірк, роздратовано повторюючи дивний потрійний жест.