Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

Сторінка 62 з 66

Дуглас Адамс

А потім, подумавши, додав:

– Ні, це можна зробити. Просто я цинік через те, що так багато разів усе йшло не так. Історія цього бідолахи дуже жалісна, і не буде ніякої шкоди, якщо покласти край його стражданням. Це трапилося так давно, ще на мертвій планеті. Якщо ми це зробимо, кожний з нас пам'ятатиме все, що трапилося з ним особисто. І яка різниця, якщо решта світу не буде з цим згодна. Це буде не вперше.

Майкл схилив голову.

– Ти дуже мовчазний, Дірку, – сказав Річард.

Дірк сердито глянув на нього.

– Я хочу побачити цей корабель, – рішуче сказав він.

* * *

У темряві червона слухавка поривчасто повзла по поверхні столу. Якщо б там був хтось, хто міг би це побачити, він зміг би ледве розгледіти фігуру, яка рухала її. Вона ледве сяяла, слабше, ніж фосфоресцентні стрілки годинника. Радше це виглядало так, ніби темрява навколо неї була значно темніша, а примарна фігура посеред неї була наче рубцева тканина під поверхнею ночі.

Ґордон доклав силу до непокірної слухавки востаннє. Зрештою йому вдалося схопити її як слід і покласти на телефон.

Вона сковзнула на своє місце та натиснула важіль, обірвавши зв'язок. Цієї миті привид Ґордона Вея, завершивши свій останній дзвінок, знайшов нарешті свій спокій і зник.

РОЗДІЛ 33

Повільно обертаючись у тіні Землі, одним з уламків сміття, яке тепер вічно плавало на високій орбіті, був темний предмет, що був більшій за інші та мав правильну форму.

А ще він був набагато старіший.

Впродовж чотирьох мільярдів років він поглинав дані з цієї планети: сканував, аналізував, обробляв. Час від часу він щось передавав, якщо думав, що це чимось допоможе; якщо думав, що це хтось прийме. Але здебільшого він спостерігав, слухав, записував. Жодний удар серця, жодний плескіт хвилі не залишалися непоміченими.

А в інших відношеннях всередині нього вже кілька мільярдів років нічого не рухалося, окрім повітря, що досі циркулювало, та порошинок у повітрі, які танцювали, танцювали, танцювали, танцювали… і танцювали.

І лише зараз відбулося невелике порушення спокою. Тихо, без галасу, як крапелька роси, що утворюється на листочку з повітря, на стіні, яка впродовж мільярдів років була однорідно-сірою, з'явилися двері. Прості, звичайні білі двері з маленькою подряпаною латунною ручкою.

Ця подія теж була зареєстрована та включена в безперервний потік даних, який цей корабель обробляв, ніколи не зупиняючись. І не тільки поява дверей, а й поява тих, хто був за дверима, їхній вигляд, їхній спосіб рухатися, що вони відчували, потрапивши сюди – все було оброблено, записано, трансформовано.

Через кілька секунд двері відчинилися.

За ними було приміщення, не схоже на жодне з приміщень корабля. Приміщення з дерев'яною підлогою, старою оббивкою; приміщення, в якому танцював вогонь. І одночасно з танцем вогню всередині комп'ютерів корабля танцювали дані про нього, і порошинки в повітрі теж танцювали.

У дверях стояла людина – великий сумний чоловік з дивним світлом, що танцювало в його очах. Він зробив крок уперед, через поріг у корабель, і на його обличчі раптом з'явився спокій, якого йому так давно не вистачало, який він уже ніколи не сподівався відчути.

За ним вийшов ще один чоловік: менший, старіший, з білим неслухняним волоссям. Він зупинився та кліпав від подиву, вийшовши з царини своєї кімнати до царини корабля. За ним вийшов третій чоловік, нетерплячий і напружений, на якому був великий шкіряний плащ. Він теж зупинився, на мить збентежений чимось, чого він не розумів. З надзвичайно спантеличеним обличчям він пішов уперед, дивлячись навколо себе на сірі та запилені стіни стародавнього корабля.

Зрештою вийшов четвертий чоловік – високий і худий. Виходячи з дверей, він нахилився, а потім миттєво зупинився, неначе наткнувся на стіну.

І в якомусь сенсі він дійсно наткнувся на стіну.

Він стояв заціпенівши. Якщо б цієї миті хтось подивився на його обличчя, то відразу ж збагнув би, що з ним наразі відбувається найдивовижніша з подій усього його життя. Коли він зрештою почав рухатися, це була дуже дивна хода, він наче повільно плив. З кожним найменшим рухом голови на його обличчі з'являлися нові вирази благоговіння та зачудування. Його очі набрякли сльозами, від невимовного подиву він затамував подих.

Дірк обернувся до нього, щоб поквапити.

– У чому річ? – перекрикував він шум.

– Музика… – прошепотів Річард.

Повітря було наповнене музикою. Її було так багато, що здавалося, що не залишилося місця для чогось іншого. І кожна частинка повітря, здавалося, мала власну музику, тож коли Річард рухав головою, він з кожним разом чув іншу музику, хоча ця нова, інша музика ідеально гармоніювала з тією, що була раніше. Модуляції від одної до іншої виконувалися досконало – вражаючі перескоки до далеких клавіш робилися без зусиль самим лише рухом голови. Нові теми, нові ниточки мелодій, усі ідеально та дивовижно сумірні, вони постійно вплітали себе в нескінченну мережу. Величезні повільні хвилі частин симфонії, крізь них проносяться швидкіші танці, крихітні іскристі уривки, що танцювали на танцях, довгі заплутані мотиви, чиї завершення були так схожі на їхні початки, що вони завивалися навколо себе, виверталися навиворіт, догори дриґом, а потім знову мчали верхи на іншій мелодії в далекій частині корабля.

Хитаючись, Річард сперся на стіну.

Дірк швидко підійшов до нього.

– Ну ж бо, – грубо сказав він, – у чому річ? Не подобається музика? Вона занадто гучна, так? Заради Бога, опануй себе. Тут відбувається щось таке, чого я досі не розумію. Це неправильно. Ходімо…

Він потягнув Річарда за собою, а потім був змушений підтримати його, бо під вагою музики розум Річарда ставав дедалі слабшим. Проходячи крізь його мозок мільйони мелодій вплітали в нього видіння, які поступово ставали безладним хаосом, але чим сильніше розвивався хаос, тим краще він узгоджувався з іншим хаосом, і з іншим, ще більшим хаосом, аж доки все це не перетворилося на величезний вибух гармоній, що розростався в його мозку швидше, ніж будь-який мозок міг витримати.

А потім усе стало набагато простіше.

У його розумі танцював єдиний мотив, на якому зосередилася вся його увага. Це була мелодія, яка клекотіла в чарівному потоці, надавала йому форми, жила ним масштабно, жила ним щохвилинно, була самою його суттю. Вона стрибала та видавала трелі, спочатку легким швидким мотивом, потім сповільнювалася, потім знову танцювала, але вже з більшими зусиллями, наче тонула у вирах сумнівів і сум'яття, а потім раптом виявлялося, що ці вири були лише першими брижами величезної нової хвилі енергії, що радісно виринала з глибин.