– Їх усіх депортувати треба, – сказав таксист, зупиняючи машину.
– Гм… кого депортувати? – запитав Річард, збагнувши, що не слухав, про що йому казав водій.
– Ем… – сказав водій, який раптом теж зрозумів, що його не слухали. – Усіх їх. Позбутися в дідька їх усіх, ось що я кажу! І їхніх клятих тритонів, – додав він про всяк випадок.
– Напевно, ви маєте рацію, – сказав Річард і поспішив у будинок.
Перед вхідними дверима її квартири він почув, як С'юзан грає на віолончелі повільну, урочисту мелодію. Він зрадів цьому; тому, що вона грала. Вона мала дивовижну емоційну самодостатність і самоконтроль за умови, що могла пограти на віолончелі. Щодо її відносин із музикою, яку вона грала, він помітив дивну та надзвичайну річ. Коли вона була дуже схвильована або зажурена, вона могла сісти та зіграти що-небудь з повною зосередженістю, а після цього була спокійна та наче оновлена.
Але іншим разом, коли вона грала ту саму музику, мелодія наче вибухала в ній, і зрештою С'юзан була геть знесилена.
Річард зайшов якомога тихіше, щоб не порушити її зосередженість. Він навшпиньки пройшов повз маленьку кімнату, в якій вона репетирувала, але двері були відчинені, тож він зупинився та подивився на неї, жестом показавши, щоб вона не зупинялася. Вона була бліда та виснажена, але змусила себе усміхнутися йому та з раптовою енергією продовжувала рухати смичком.
Бездоганно обравши момент (що бувало дуже рідко) крізь дощові хмари, що зростали, пробилося яскраве сонце, і поки С'юзан грала на віолончелі, сонячний промінь грав на ній і на старій темно-коричневій деревині інструмента. Річард стояв зачарований.
Сум'яття дня на мить завмерло та з повагою залишилося трохи осторонь.
Він не знав, що це була за музика, але схоже було на Моцарта, і він згадав, що вона казала, що їй треба вивчити щось із Моцарта. Він тихо пройшов далі та сів, чекаючи та слухаючи.
Зрештою вона закінчила уривок і перш, ніж вона підійшла до нього, була хвилина тиші. Вона кліпнула, усміхнулася, довго обіймала його тремтячими руками, а потім звільнилася від нього та поклала слухавку телефону на місце. Зазвичай вона знімала її, коли репетирувала.
– Вибач, – сказала вона, – я не хотіла зупинятися, – вона швидко змахнула сльозу, ніби та її трохи дратувала. – Як ти, Річарде?
Він знизав плечима та спантеличено подивився на неї. Додати до цього йому було нічого.
– І мені, боюсь, доведеться жити далі, – зітхнула С'юзан. – Вибач. Я просто… – вона похитала головою. – Хто міг це зробити?
– Не знаю. Якийсь божевільний. Не думаю, що це має значення.
– Не має, – сказала вона. – Слухай, ти обідав?
– Ні. С'юзан, ти продовжуй грати, а я подивлюсь, що є в холодильнику. Поговоримо під час обіду.
С'юзан кивнула.
– Гаразд, – сказала вона. – Тільки…
– Так?
– Ну, насправді мені зараз не хочеться говорити про Ґордона. Поки не дам ладу своїм почуттям. Мене наче на чомусь спіймали. Було б простіше, якби ми з ним були ближчими, але ми не були, то ж мені тепер наче соромно, що я не маю готової реакції. Розмовляти про це було б нормально, але для цього доведеться користуватися минулим часом, а саме це…
На мить вона притиснулася до нього, а потім заспокоїлася, зітхнувши.
– У холодильнику зараз майже нічого немає, – сказала вона, – трохи йогурту, здається, та банку з маринованим філе оселедця можеш відкрити. Я певна, що ти зможеш напартачити, якщо спробуєш, але насправді там усе просто. Найскладніше, що тобі треба зробити – не розкидати все по підлозі та не намастити все джемом.
Вона ще раз обійняла його, поцілувала, сумно посміхнулася та пішла знову грати.
Задзвонив телефон, Річард підняв слухавку.
– Алло? – сказав він. Відповіді не було, лише якийсь тихий звук, наче вітер виє.
– Алло? – знову сказав він, зачекав, знизав плечима та поклав слухавку.
– Тобі щось сказали? – спитала С'юзан.
– Ні, нічого, – сказав Річард.
– Це вже кілька разів було, – сказала С'юзан. – Напевно, якийсь мінімаліст із тих, хто дихає в слухавку.
Вона знову почала грати.
Річард пішов на кухню та відкрив холодильник. Він був меншим прихильником здорової їжі, ніж С'юзан, тому не дуже радів знайденому, але все-таки без ускладнень поклав на тацю трохи оселедця, трохи йогурту, рису та апельсинів, намагаючись не думати про те, що пара гамбургерів і картопля фрі могли би чудово доповнити це меню.
Також він знайшов пляшку білого вина та поніс усе це до маленького обіднього столу.
Через хвилину або дві туди прийшла й С'юзан. Вона була спокійна та зібрана. З'ївши трохи, вона спитала його про канал.
Річард спантеличено похитав головою та спробував пояснити про це та про Дірка.
– Як, кажеш, його звати? – нахмурившись, запитала С'юзан, коли він нескладно завершував свою розповідь.
– Гм… Дірк Джентлі, – сказав Річард. – У певному сенсі.
– У певному сенсі?
– Гм, так, – сказав Річард і важко зітхнув.
Він подумав, що майже все, що можна сказати про Дірка, було або невизначеним або підозрілим. Навіть його офіційні папери починалися з низки незрозумілих і підозрілих титулів після його імені. Річард дістав папірець, на якому трохи раніше марно намагався дати ради своїм думкам.
– Я… – почав був він, але подзвонили в двері.
Вони подивилися один на одного.
– Якщо це поліція, – сказав Річард, – мені краще поговорити з ними. З цим треба покінчити.
С'юзан відсунула свій стілець, пішла до вхідних дверей і взяла слухавку домофону.
– Алло? – запитала вона.
– Хто? – запитала вона через кілька секунд.
Вона нахмурилася, слухаючи, а потім різко розвернулася та почала хмуритися вже на Річарда.
– Вам краще зайти, – сказала вона не зовсім дружнім голосом і натиснула кнопку. Потім знову сіла.
– Твій друг, – без виразу сказала вона. – Пан Джентлі.
* * *
У Електричного Монаха був надзвичайно гарний день, і він захоплено перейшов на галоп. Точніше, він захоплено вдарив коня шпорами, щоб той перейшов на галоп, а кінь без захоплення виконав це.
"Це гарний світ", – думав Монах. Йому тут подобалося. Він не знав, кому цей світ належав або звідки він з'явився, але це було чудове місце для того, хто має такі унікальні та екстраординарні таланти, я він.