Бігун, що рухався в один бік, і велосипедист, що рухався в інший, кричали один одному дати дорогу та мало не зіштовхнули один одного в каламутні повільні води каналу. За ними уважно спостерігала стара жінка, яка рухалася дуже повільно й тягла за собою старого песика, який рухався навіть повільніше за неї.
На іншому березі стояв великий пустий склад, його розбиті вікна блищали. На хвилях конвульсивно гойдалася згоріла баржа. Всередині неї в солонуватій воді плавали кілька пляшок з-під засобу для миття. По найближчому мосту прогуркотіли великі вантажівки, змусивши трястись фундаменти будівель, вивергнувши в повітря випари бензину та налякавши мати, яка намагалася перейти дорогу з дитячим візком.
Дірк і Річард ішли від околиць Південного Гекні, що були за милю від офісу Дірка, назад до центру Іслінгтона, де, як знав Дірк, були рятувальні кола.
– Але ж, ради бога, це був усього лише фокус зі зникненням, – казав Річард. – Він їх постійно робить. Це просто вправність рук. Виглядає неможливо, але я певний, що якщо ти запитаєш будь-якого фокусника, той скаже, що це робиться просто, якщо знати як. Колись я бачив на нью-йоркській вулиці, як один чоловік…
– Я знаю, як такі речі робляться, – сказав Дірк, виймаючи зі свого носа дві сигарети та великий інжир, вкритий поливою. Він підкинув інжир у повітря, але той чомусь ніде не впав. – Вправність рук, відволікання уваги, навіювання. Усьому можна навчитися, якщо часу не шкода. Перепрошую, люба пані, – звернувся він до повільної літньої володарки песика, коли вони проходили повз неї. Він нахилився до собаки та вийняв у нього з-під хвоста низку яскравих кольорових прапорців. – Думаю, тепер йому буде легше йти, – сказав він жінці, чемно підняв капелюх і пішов далі.
– Такі фокуси, як бачиш, досить прості, – казав він ошелешеному Річардові. – Розпилювати жінку навпіл теж просто. Розпилити жінку навпіл, а потім знову зібрати – це вже складніше, але теж можливо, якщо попрактикуватися. Але фокус із двохсотрічною вазою та сільничкою з Коледжу, який ти мені описав, є… – він зробив паузу для наголосу, – абсолютно нез'ясовний.
– Ну, напевно, там були якісь деталі, які я не помітив, але…
– О, в цьому немає сумніву. Але перевагою допитування когось під гіпнозом є те, що це дозволяє допитувачу побачити значно більше подробиць, ніж суб'єкт усвідомлював під час подій. Приміром, дівчинка Сара. Ти пам'ятаєш, яке в неї було вбрання?
– Гм, ні, – непевно сказав Річард. – Плаття якесь, напевно…
– Колір? Тканина?
– Ну, не пам'ятаю, темне. Вона сиділа за кілька людей від мене. Я її лише мигцем бачив.
– На ній було синє вельветове плаття з заниженою лінією талії. Воно мало зібрані в манжети рукави реглан, білий комір "Пітер Пен" і шість маленьких перлових ґудзиків спереду, на третьому зверху висіла маленька ниточка. У неї було довге темне волосся, утримане червоною застібкою, що мала вигляд метелика.
– Якщо ти хочеш мені сказати, що дізнався про все це, розглянувши, наче Шерлок Холмс, потертості на моїх туфлях, то боюсь, що я тобі не повірю.
– Ні, ні, – сказав Дірк, – все значно простіше. Ти сам мені розповів це під гіпнозом.
Річард похитав головою.
– Це неправда, – сказав він, – бо я навіть не знаю, що таке комірець "Пітер Пен".
– Зате я це знаю, а ти описав його мені дуже детально. Так само детально, як і той фокус. І цей фокус був неможливий у тій формі, як він відбувся. Повір мені, я знаю, про що кажу. Є й інші речі, які я хотів би з'ясувати про професора, наприклад, хто написав ту записку, яку ти знайшов на столі, та скільки питань насправді поставив Георг ІІІ, але…
– Що?
– Але, напевно, краще буде запитати його особисто. От тільки… – він нахмурився, глибоко замислившись. – От тільки, – додав він, – маючи певну схильність вихвалятися такими речами, я віддав би перевагу знати відповіді ще до того, як ставити питання. А я їх не знаю. Зовсім не знаю, – він неуважно подивився в далечінь і грубо оцінив відстань, що залишилася до найближчого рятувального кола.
– А другою неможливою річчю, – додав він саме тоді, коли Річард хотів був змінити тему, – або ж, принаймні, наступною нез'ясовною річчю є, звісно, твоя канапа.
– Дірку! – скрикнув, не витримавши, Річард, – дозволь нагадати тобі, що Ґордон Вей мертвий, і що мене, виявляється, підозрюють у вбивстві! Жодна з тих речей не має ніякого з цим зв'язку, і я…
– Але я дуже схильний вважати, що вони пов'язані.
– Це нісенітниця!
– Я вірю в фундаментальний зв'я…
– О, так, так, – сказав Річард, – у фундаментальний взаємний зв'язок усього! Слухай, Дірку, я не довірлива стара жінка, від мене тобі польотів на Бермуди не отримати. Якщо ти маєш намір допомогти мені, переходь до справи.
Дірк образився:
– Я вірю, що все на світі взаємно пов'язане, і кожний, хто зважає на принципи квантової механіки та логіки, не має іншого вибору, як теж прийти до цієї думки. Але також я вірю, що деякі речі пов'язані одна з одною сильніше ніж з рештою. І коли дві неможливі події та ще й низка дуже незвичайних подій відбуваються з однією особою, і коли ця особа раптом стає підозрюваною в дуже незвичайному вбивстві, мені здається, що рішення задачі треба шукати в зв'язку між цими подіями. Цим зв'язком є ти, і поводився ти дуже незвично та ексцентрично.
– Неправда, – сказав Річард. – Так, зі мною трапилися кілька дивних речей, але я…
– Минулої ночі я на власні очі бачив, як ти ліз на будівлю та вдерся в квартиру своєї подружки С'юзан Вей.
– Можливо, це було незвично, – сказав Річард, – можливо, навіть нерозумно. Але це було цілком логічно та раціонально. Я просто хотів скасувати дещо, що я зробив раніше, доки воно не спричинило шкоди.
Подумавши трохи, Дірк прискорив ходу.
– І те, що ти зробив, було цілком розумною та нормальною реакцією на проблему з залишеним тобою повідомленням – так, ти розповів мені про це під час гіпнозу – саме так вчинив би кожний?
Річард нахмурився, ніби хотів сказати, що не бачить причин так перейматися цим.
– Я не кажу, що так вчинив би кожний, – сказав він, – у мене, напевно, розум працює дещо логічніше та буквальніше, ніж у інших, саме тому я можу писати програмне забезпечення. Це було логічне та буквальне рішення проблеми.