На цьому місці на задвірках Майклової пам'яті щось поворушилося, але він не зміг збагнути, що саме.
"Бо саме це є основою відносин між, з одного боку, нашим "інстинктивним" розумінням форми, руху, світла та, з іншого боку, нашим емоційним відгуком на них.
І саме тому я вважаю, що мусить бути різновид музики, притаманний самій природі, природним об'єктам, закономірностям природних процесів. Музика, глибина задоволення від якої така сама, як від природної краси; а наші власні найглибші емоції і є проявом природної краси…"
Майкл припинив читати, і його погляд повільно сповз зі сторінки.
Він замислився, чи знає він, якою була б така музика, та спробував намацати її в темних нишпорках свого розуму. У кожній з частин розуму, які він відвідував, здавалося, що ця музика грала тут лише кілька секунд тому й усе, що залишилося – останнє відлуння чогось, яке він не міг розчути. Він повільно відклав журнал.
А потім згадав, що саме пробудила в його пам'яті згадка про Кітса.
Слизькі істоти з лапами з його сну.
Його охопив холодний спокій – він відчув, що наблизився до чогось.
Колрідж. Той чоловік.
Істоти з лапами слизькі
По морю слизькому повзли.
"Поема про старого мореплавця".
Майкл приголомшлено підійшов до полиць із книгами та вийняв свою антологію Колріджа. Потім повернувся до свого крісла та з легким побоюванням погортав сторінки, доки не знайшов перші строки.
Старезний Мореплавець
Одного з трьох спинив.
Ці слова були йому дуже знайомі, але коли він читав їх, вони будили в ньому дивні відчуття та жахливі спогади, про які він знав, що вони належать не йому. Усередині нього здіймалися відчуття втрати та спустошення жахливої сили, які хоча й не належали йому, так ідеально резонували з його власними досадами, що він не зміг не віддатися їм повністю.
"А тисячі істот слизьких
І далі жили; жив і я".
РОЗДІЛ 20
З несподіваним тріском жалюзі піднялися вгору, і Річард кліпнув.
– Дивовижний у тебе був вечір, – сказав Дірк Джентлі. – Втім, його найцікавіші аспекти твою цікавість, схоже, анітрохи не зачепили.
Він знову сів, відкинувся на спину та притиснув один до одного кінчики пальців.
– Будь ласка, – сказав він, – не розчаровуй мене питанням "Де я?" Достатньо просто подивитися.
Річард спантеличено повільно подивився навколо; у нього було таке відчуття, ніби він несподівано повернувся з довгої подорожі на іншу планету, де були самі лише нескінченні мир, світло та музика. Він почувався таким розслабленим, що не хотів напружуватися навіть заради дихання.
Дерев'яний ролик на кінці мотузки, що керувала жалюзі, стукнув двічі по вікну, але окрім цього все було тихо. Метроном не рухався. Річард подивився на свій годинник. Була перша година.
– Ти був під гіпнозом трохи менше години, – сказав Дірк, – за цей час я дізнався про багато цікавих фактів і був спантеличений деякими іншими, які хотів би зараз обговорити з тобою. Трохи свіжого повітря, напевно, допоможе тобі оговтатися, тож я пропоную прогулятися вздовж каналу. Там тебе ніхто не шукатиме. Джаніс!
Мовчання.
Багато речей були для Річарда досі незрозумілими, і він нахмурився. Секунду по тому повернулася його пам'ять – наче слон увійшов у двері – і Річард від несподіванки різко сів струнко.
– Джаніс! – знову крикнув Дірк. – Пані Пірс! Клята дівка.
Він вихопив з кошика для сміття слухавки та поклав їх на місця. Потім узяв старий потертий портфель, що стояв біля столу, підняв з підлоги свій капелюх і встав, по-дурному нагвинтивши капелюх на голову.
– Ходімо, – сказав він, швидко виходячи крізь двері туди, де втупивши погляд на олівець сиділа пані Джаніс Пірс. – Геть звідси. Залишмо цю гнійну пекельну яму. Нумо думати немислиме та здійснювати нездійсниме. Готуймося зчепитися з несказаним, і ще побачимо, що ми йому скажемо. А ви, Джаніс…
– Замовкніть!
Дірк знизав плечима, потім взяв з її столу книгу, яку вона нещодавно понівечила, коли засовувала шухляду. Погортавши сторінки, він нахмурився та знову поклав книгу на стіл. Джаніс продовжила робити те, що вона, вочевидь, робила перед цим – писати олівцем довгу записку.
Річард дивився на все це мовчки, досі почуваючись не повністю в цьому світі. Він похитав головою.
Дірк сказав йому:
– Наразі події можуть здаватися тобі незрозумілою плутаниною. Тим не менш ми маємо кілька цікавих ниточок, за які можна потягнути. Бо з усього, що ти мені розповів про минулі події, лише дві речі фізично неможливі.
Річард нарешті заговорив.
– Неможливі? – запитав він, нахмурившись.
– Так, – сказав Дірк, – абсолютно неможливі.
Він посміхнувся.
– На щастя, – продовжив він, – ти звернувся зі своїми проблемами за правильною адресою, бо в моєму словнику немає слова "неможливо". Взагалі-то, – додав він, демонстративно піднявши ушкоджену книгу, – в ньому немає нічого, від "мармеладу" до "оселедця". Дякую, пані Пірс, ви знову зробили мені чудову послугу, за яку я вам зараз дуже вдячний, а згодом, якщо ця справа завершиться успіхом, можливо, навіть спробую заплатити. А поки що нам є про що подумати, тож я залишаю офіс у ваших вправних руках.
Задзвонив телефон, Джаніс взяла слухавку.
– Добрий день! – сказала вона. – Овочевий торговельний центр Вейнрайта. Пан Вейнрайнт наразі не може приймати дзвінки, бо дещо з'їхав з котушок і вважає себе огірком. Дякую, що зателефонували.
Вона грюкнула слухавкою по телефону. Потім знову підвела очі та побачила, як за її колишнім роботодавцем і його обдуреним клієнтом м'яко зачиняються двері.
– Неможливо? – знову здивовано спитав Річард.
– Повністю, – наполягав Дірк. – Абсолютно та безумовно… ну, скажімо незрозуміло. Немає сенсу користатися словом "неможливо" для опису того, що вочевидь сталося. Але це неможливо пояснити нічим, що нам відомо.
Свіжість повітря біля каналу Ґранд Юніон пробилася до Річардових почуттів і знов загострила їх. Він відновився до свого звичайного стану, і хоча кожні кілька секунд він згадував про смерть Ґордона, тепер він принаймні міг думати про неї ясно. Досить дивно, але Діркові наразі думка про це спадала в голову рідше за інші. Натомість Дірк звертався до найтривіальніших з безумних подій тієї ночі, знову перевіряючи їх.