На душі в Аллена було гірко й самотньо. Останнім часом він не раз ходив післяобідньої пори з міс Коллінз до містечка пити чай. Йому подобався її спокійний голос, те, що вона не любила шкільних пліток, її скромні розповіді про свою майбутню книжку,— міс Коллінз саме працювала над нею,— присвячену американським романістам тридцятих років. Двічі вона приносила із собою роботи, які писав у неї на уроці Ромеро і які, на її думку, були особливо вдалі. Міс Коллінз заливалася рум'янцем, коли Стренд хвалив її за те, що вона зуміла знайти підхід до норовистого хлопця. Тепер він вирішив запросити її на обід, та коли набрав номер, стара мати,— міс Коллінз жила з матір'ю —с казала, що дочка на один день поїхала до Нью-Йорка. "Не щастить мені з учительками англійської — і вчора й сьогодні",— іронічно подумав Стренд і поклав трубку.
У відчаї він уже хотів був дзвонити Леслі. Та якби він розповів їй про Керолайн, про оті листи, про переїзд Джіммі до Каліфорнії та причину йог^) переїзду, то тільки зіпсував би дружині відпочинок. Якщо Ален подзбонить Леслі, вона неодмінно запитає лро дітей, і доведеть-:я брехати, а вона відчує, що голос його звучить нещиро, і розмова, звичайно, закінчиться погано. Крім того, дзвінок через океан коштував :трашенно дорого, і Аллен усвідомлював, що в кінці місяця, коли надійшов би рахунок за цей дзвінок, він шкодував би за свій порив, навіть якби розмова з Леслі минула щасливо. Рекламні оголошення телефонної компанії у журналах завжди показують щасливих батьків, які дзвонять за тисячі миль своїм щасливим дітям, але ті оголошення ніколи не застерігають, що така звичка дуже небезпечна і шкільним учителям з їхньою мізерною платнею приохочуватися до неї не варт.
Стренд не заздрив Хейзенові, що той має будинок на. узбережжі, чудові картини, може роз'їжджати по. світу й вечеряти в дорогих ресторанах. Він заздрив тільки на те, що Хейзен міг, не. замислюючись, узяти трубку й провадити довгі розмови з людьми в Каліфорнії, Англії, Франції — з ким завгодно і хоч би де був співрозмовник. Жалість до себе навіть збудила в Стренда зловтіху, і він подумав, що, незважаючи на, свої можливості вести далекі телефонні розмови, Хейзен усе ж таки не домігся злагоди з дружиною та дітьми.
Це ж Елінор, пригадав Аллен, сказала йому про те, що Хейзенів син помер від наркотиків. Уже понад місяць Аллен не мав від дочки ніякої звістки й тепер вирішив, що пора, з нею поговорити і з'ясувати, чи приїде вона на Різдво до Хемптона бодай на день-два. Елінор не любить довго розмовляти по телефону, і дзвінок до Джорджії обійдеться йому недорого. Аллен дістав записника і знайшов її номер. Він був записаний там двічі — на прізвища "Стренд" і "Джанеллі".
Аллен набрав номер. Трубку взяли вже після першого гудка, так наче на тому кінці дроту з нетерпінням чекали дзвінка. Почувся голос Джузеппе. Він пролунав досить різко.
— Джузеппе,— сказав Стренд,— це Аллен. Як ви там?
— О, Аллен!..—У голосі Джузеппе пролунало розчарування.— У мене все гаразд. Принаймні я так думаю.
Елінор удома?
На другому кінці запала мовчанка, і Стренд подумав, чи не урвався часом зв'язок.
— Джузеппе,— гукнув він,— ви мене чуєте?
— Чую, чую,— відгукнувся Джузеппе,— Але Елінор немає.— Він якось дивно засміявся.
Стрендові спало на думку, що його зять, мабуть, п'яний. Але об одинадцятій ранку, в неділю?.. Навряд...
— Коли, ви думаєте, вона повернеться? Нехай подзвонить мені.
— Я не думаю, що вона повернеться.
— Як? — вигукнув Стренд.— Що ви таке кажете?
— Я не думаю, що Елінор повернеться, от і все.— Голос Джузеппе звучав тепер вороже.
Що там у вас коїться?
— Нічого. Я сиджу в своєму клятому будинку,, в Джорджії йдуть дощі, І я не думаю, що моя дружина повернеться.
— Що сталося, Джузеппе? — Стренд. намагався говорити спокійно.
— Вона пішла.
— Куди?
— Не знаю. Пішла і все. Світ за очі. А на прощання сказала: "Не жди мене". Так і сказала.
— Ви посварилися?
— Та ні. Не зовсім. Скоріше трохи розійшлися в поглядах.
— Що ви маєте на увазі, Джузеппе?
— Нехай вона розкаже вам сама,— промовив Джузеппе рівним, байдужим голосом.— Я сиджу тут уже п'ять днів і ночей, відколи вона пішла, передумую все знов і знов і вже стомився від цього. Кінець кінцем Елінор неодмінно подзвонить вам.
— Вона здорова?
— Коли йшла від мене, то була жива, й здорова, якщо вас це цікавить.
— Ви, певне, бодай, здогадуєтеся..Стренд затнувся.
На другому кінці, дроту клацнуло, і. настала тиша. Джузеппе поклав трубку. Стренд ошелешено втупився у трубку в своїй руці.
Хлопчачий голос за вікном гукнув: "Бий! Бий!" — а тоді почувся глузливий сміх. Мабуть, хлопець, який вибіг на пас, не втримав м'яча.
Того вечора, коли Керолайн привела з парку Хейзена,— закривавленого, напівоглушеного,— Елінор була якраз у них. Вона поїхала на таксі разом з їхнім несподіваним гостем у кінці вечора, коли Хейзен, прощаючись з Алленом, мовив: "Я повинен сказати вам щось таке, чого, мабуть, не слід би казати: я заздрю, що у вас така родина, сер, Страшенно заздрю".
Тепер Стренд сумнівався, що Хейзен сказав би йому те саме цього ясного недільного ранку, бо якби хто-небудь спитав, де його, Алленові, діти, він не зміг би назвати адресу жодного з трьох. А якби, скажімо, він приїхав навідати свою найменшу дочку, то ще невідомо, чи застав би він її саму в кімнаті.
Коли другого дня Стренд прийшов після останнього уроку додому, перед Мелсоновим корпусом стояв пошарпаний фургончик з номерами штату Джорджія. Аллен подивився на ту машину, мов на примару, потім неквапно, з гідністю рушив др будинку.
Елінор сиділа в загальній кімнаті й розмовляла з Роллінзом. На ній досі було пальто, а на підлозі біля її стільця стояла велика валіза. Батька вона не помітила, бо сиділа до дверей боком. На мить Аллен затримався біля порога, відчуваючи полегкість від того, що побачив її спокійною, врівноваженою, так ніби приїхати без попередження до батька аж із Джорджії було для неї звичайнісінькою річчю.
— Елінор! — тихо мовив він^
Вона крутнулася на стільці, підхопилась на ноги, і вони зійшлись на середині кімнати. Обійми були короткі, Елінор легенько поцілувала його в щоку.