— Дякую,— сумно промовив Стренд.
— Сподіваюся, все воно не вплине на ваші дружні почуття до мене.
— Ні,— відповів Стренд, хоч і знав, що це не так.
— Музичний бізнес — ремесло грубе,— мовив Соломон.—Часом навіть жорстоке. Але люди, особливо молоді, гадають, ніби вміють усе краще від інших, можуть усіх зневажати, ступати по трупах, нехтувати всіма правилами пристойності. Та вони помиляються! Боюся, ваш Джіммі не дуже міцно стоїть на ногах і ніколи не стоятиме міцно, коли так рано наживає собі ворогів. На короткий час до нього, звісно, прийде слава, Аллене. Та потім почнеться спад, і йому вже не буде упину. Мене це не тішить, скоріше навпаки, засмучує, бо язнаю: мої пророкування справдяться. Ця жінка небезпечна, як бомба, що має вибухнути. Голос у неї сідає, і вона знає про це. їм потрібен захист, а Джіммі не здатен захистити у мжичку від води навіть рідну матір. Джоун нерозважлива, маніакально-депресивна жінка, і одного вечора, коли з'явиться новий юний геній, або коли її освищуть на сцені, або коли довго не дзвонитиме телефон, вона вкотре уже ладна буде накласти на себе руки. Якщо вам пощастить переконати Джіммі отямитись, я прийму його назад. Згодом я зробив би з нього, початківця, справжнього професіонала. І це потрібно не мені — це потрібно йому. Адже ви мені вірите, Аллене, правда? — Соломон пильно дивився на нього через стіл.— Правда ж?
— Вірю,— мовив Стренд.— Учора ввечері я сказав Джіммі, що його вчинок гидкий. Я не люблю вживати крутих слів, ви знаєте, але йому я вичитав досить круто. Сказав, що мені за нього соромно, підвівся з-за столу й пішов. Але я знаю: я нічого з ним не вдію. Чи то він змінився за останні кілька місяців, чи то був такий завжди — але я його не впізнаю. Та хай там як, а Джіммі хоче піти власним шляхом.— Він пригадав, що сказав йому син про вдячність. Це, мовляв, однаково що вкласти комусь у руки ножа й підставити під ніж горло.— Мій син пішов з мого дому,— лагідно сказав Аллен засмаглому, розважливому чоловікові, який сидів навпроти.— І все, що я можу зробити, це помахати йому на прощання рукою. Мені дуже шкода.
Соломон перехилився через стіл і торкнувся його руки.
— Знаєте, що нам треба зробити? — мовив він.— Випити коньяку. Найкращого, який тут знайдеться.
Вони випили коньяку, а тоді Соломон сказав, що має зустрітись у себе в конторі з одним композитором.
— Він трохи пришелепкуватий,— зауважив Соломон.— Мовляв, може прийти до мене тільки в суботу пополудні. Це, каже, його щасливий день. Я двічі пропустив через цього сучого сина поїздки до Палм-Спрінгса й один вихідний на лижах.— Він усміхнувся, а тоді запитав:— А ви не хотіли б узятися до музичного бізнесу, Аллене?
— Ні, дякую,— мовив Стренд і подивився вслід Соломонові, що рушив через залу до дверей,— живе втілення успіху й міцного здоров'я. Йдучи повз столики, Соломон великодушно махав рукою приятелям — як ото папа благословляє паству.
Він стояв на центральному вокзалі, чекаючи поїзда о третій двадцять одна до Коннектікуту, Молода пара — високий хлопець і тарнень^ ка, набагато нижча за нього дівчина—так цілувалися на прощання, ніби розлучались на вічність. Спершу Аллен зацікавлено втупився в тих двох, але потім зніяковів, побачивши, як відверто, аж непристойно обіймаються вони на людях. Ідучи містом від ресторану до вокзалу, він думав про Джіммі, що, одурманений жінкою, кинувся в бозна-яку авантюру; про Керолайн, яка, коли вірити анонімній дружині викладача біології, крутить голови всім чоловікам і — подумати тільки! руйнує сім'ю; про Елінор, що забилась у маленьке містечко в Джорджії; бо вона, мовляв, не може жити без чоловіка, якого обрала і який обрав її. Згадка про те, що решту вихідних доведеться провести самому на безлюдному холодному подвір'ї школи, засмутила Аллена більше, ніж будь-коли. Місто збудило в ньому колишній його дух. Уперше він обурився, що Леслі немає поруч. "Вона собі витає у хмарах!" — згадав він про її лист. Він теж міг би витати у хмарах, якби був у Парижі. Аллен відвернувся від хлопця й дівчини, що й досі стояли, притиснувшись одне до одного, і пішов до телефонів-автоматів. Він знайшов у майхеттенському довіднику номер і завагався. Нарешті опустив монету й набрав номер. Він зачекав, поки пролунало десять гудків. Трубки ніхто не взяв. Юдіт Кінлін не було вдома. Стренд повісив трубку, забрав назад монету й поспішив до платформи, вхід на яку був уже відкритий. Він устиг до останнього вагона саме в ту мить, коли поїзд уже рушав. Шукаючи вільного місця, Аллен знову побачив низеньку дівчину, що цілувалася з хлопцем біля входу на перон. Вона плакала, притуляючи до очей хусточку. "Жінки щасливі,— подумав Аллен, сідаючи біля вікна напроти дівчини.— Вони можуть виплакатись..." Він навіть хотів був сісти ближче до дівчини, щоб заспокоїти її, а може, й самого себе. Та він ніколи в житті не залицявся до дівчат, і навряд чи варто починати тепер.
Самотній і до гіркоти доброчесний, гріховний у намірах і пригнічений докорами грішного сумління, так ніколи й не скуштувавши втіхи від гріхопадіння, проклинаючи себе за те, що не здогадався подзвонити Юдіт Кінлін уранці, коли прокинувся, і сповістити, що він у Нью-Йор-ку, Аллен зажурено втупив очі за вікно. Поїзд виїхав із тунелю під Парк-авеню й погуркотів далі в усе тьмянішому світлі зимового дня.
У Нью-Хейвені, де Стренд мав пересісти на інший поїзд, який ішов на північ, він побачив, що дівчина давно перестала плакати, причепу; рила обличчя — ретельно підпудрила щічки й поклала свіжі рум'яна — і тепер жваво розмовляла з молодиком у довгому хутряному пальті, який сів до вагона в Стемфорді.
Стренд мимоволі згадав про Ромеро та його стриптизницю. "У житейських справах — скажімо, заговорити до незнайомої дівчини в поїзді— Ромеро куди досвідченіший, ніж його вчитель історії",— подумав він.
Погода з нього просто знущалася. Ранок у неділю видався ясний, сонячний, кілька хлопців, що залишилися на вихідні в школі, ганяли на подвір'ї м'яча, і їхні крики, веселі й молоді, залітали до Аллена крізь відчинене вікно. Він ніколи не мав ні хисту, ні часу грати в м'яча, коли був хлопцем, і дзвінкі голоси за вікном цього осіннього погожого дня примусили його із сумом подумати про втрачені неповторні дні юності, дні, яких він не вмів тоді по-справжньому оцінити.