Закричали-загорлали всі навперебій, бажання свої вигукуючи.
— Будь ласка!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. — заусміхався чародій і рукою тільки — мах, мах, мах…
Знову розчахнулося небо, погасло сонце і загуркотіло багатократно у темряві.
А коли засяяло знову сонце, на квітучому полі добра всякого було — ні в казці сказати, ні пером описати.
Загаласували радісно всі, кинулися кожний до свого.
Лише Грайлик стояв осторонь розгублений. Позаяк не встиг нічого придумати, вигукнути, йому хотілося, щоб було цікаво й весело. А як його вигукувати — хтозна. Неконкретне бажання.
Чародій серед того щасливого галасу, мабуть, не побачив Грайлика, бо навіть не глянув на нього. Тільки дивився на ту святкову веремію і усміхався задоволено. Звичайно, це приємно — робити комусь радість.
І раптом…
РОЗДІЛ II
Чаклун Нетреба
Ніхто, крім Грайлика, мабуть, і не помітив, як з’явився враз на полі незнайомий захеканий дідок. Сиве волосся на всі боки сторчма, борода у реп’яхах, брови насуплені, очі сердиті. Сам маленький, а чоботи великі. І рукавиці на руках теж великі. Чоботи порепані, а рукавиці брудні. І весь якийсь неохайний. Не те, що чародій Будьласка, на якому все чистеньке і гарне.
Неоковирний дідок, важко сопучи, підбіг майже впритул до Грайлика, глянув на нього пильним поглядом, потім перевів погляд на щасливих дитиндівців, що підскакували біля своїх діючих дитячих автомашин, відеомагнітофонів, чудернацьких ігор та усяких інших омріяних радостей, похмуро буркнув: "Не треба!" — і махнув правицею справа наліво.
1 вмить усе оте багатство зникло, наче дід змахнув його рукою.
— Ой! — розпачливо розляглося по полю.
Дід ще раз махнув рукою, і всі дитиндівці теж зникли. А тоді зник і сам дід.
На полі лишилися тільки Грайлик та чародій Будьласка.
— Ой! — зойкнув Грайлик. — Хто це? Що він наробив?
Чародій досадливо махнув рукою:
— Та!.. Очі б мої його не бачили!.. То чаклун Нетреба. Ну й зловредний тип! Все мені псує, перебаранчає, нічого не дає зробити до ладу. Але на цей раз він запізнився, тим хлопцям я все-таки встиг зробити.
— А де інші мої друзі? — стурбовано вигукнув Грайлик.
— То ж то й воно! Запроторив їх дід Нетреба до Куматенеги.
— А що таке Куматенега?
— Невже не чув? Невже не чув виразу "Куди Макар телят не ганяв". Отож воно і є, скорочено, — Ку-ма-те-не-га.
— Що ж робити?
— А що? Не кидати ж друзів. Правда?
— Авжеж.
— Треба йти їх виручати. Підеш?
— Аякже!
Грайликів тато Усміхайло Петрович любив повторювати: "Добрі справи, синку, треба робити, не задумуючись. Як почнеш роздумувати, зважувати, міркувати, чи варто, чи не варто, обов’язково знайдеться якась причина, щоб відкласти, не робити. А потім уже буде пізно".
Грайлик ті татові слова добре пам’ятав.
— Я знав, що ти вирішиш іти у Куматенегу, — схвально глянув на нього чародій.
— А це далеко?
— Ну як може бути близько, коли вираз "Куди Макар телят не ганяв" саме й означає — дуже далеко, куди ніхто з власної волі не піде, Може, передумав?
— Ні,— твердо сказав Грайлик. — Але мені головне, щоб швидше. Друзі ж там мучаться.
— Це ясно. Але то вже, як вийде. Я тобі, звичайно, допомагатиму. Що б той зловредний дід не витворяв, а я своє добре діло робитиму.
— Ну, тоді, мабуть, треба почати з якогось засобу пересування — летючого корабля, килима-самольота абощо, — сказав Грайлик.
— Нема питань! Будь ласка! — Чародій змахнув рукою, і перед ними виник прекрасний реактивний летючий корабель. Герметичні двері його розчинилися, і до Грайликових ніг під’їхав трап з килимовою доріжкою на східцях.
Грайлик уже ступив ногою на трап…
І тут раптом знову з’явився маленький дідок з лохматою бородою у реп’яхах, махнув рукою, буркнув: "Не треба!" І летючий корабель зник, а разом з ним і чаклун.
— У-у! Вреднюга! — вигукнув чародій Будьласка і посварився кулаком у той бік, де стояв і зник дід Нетреба.
Потім зітхнув:
— З чарівними засобами пересування нічого, значить, не вийде. Вдруге одне й те саме робити не можна. Такий закон чар. Доведеться пішки. Але ти не хвилюйся. Я тебе триматиму на контролі. Як буде скрутна ситуація — одразу гукай.
— А як вас гукати?
— Дуже просто. Замруж очі, тихесенько попроси: "Будь ласка!" — і, як очі розтулиш, я вже біля тебе стоятиму.
— Ну, гаразд. Піду пішки. А в який хоч бік Іти?
— Нема питань! Треба йти за сонцем. Куди сонце котиться, туди й ти за ним — на захід. Ну, хай тобі щастить! — І чародій Будьласка зник.
РОЗДІЛ ІІІ
День перший. Страус Еміль.
Зачепилівка
Грайлик озирнувся.
Не лише чародій Будьласка зник, а й квітуче поле теж.
Грайлик стояв посеред піщаної пустелі. Куди не кинь оком — всюди бархани хвилясті, з яких вітер пісок здуває. Ні деревця, ні травиночки.
"От же ж! Такий довгий шлях та ще й з пустелі починати доводиться", — подумав Грайлик. з досадою.
Але робити нічого, треба йти.
Постояв Грайлик трохи, поки з’ясував, куди сонце котиться, та й вирушив у дорогу.
Той, хто по піску під палким сонцем ходив, знає, яка це важка, виснажлива річ.
Щоб якось підбадьорити себе, Грайлик на ходу пісеньку склав:
Сонце з неба пече,
Піт за комір тече,
А я йду собі, йду,
Шкандибаю,
Своїх друзів хороших
Шукаю.
Йде, намугикує. З піснею завжди легше йдеться.
Сонце підбилося у зеніт, пече немилосердно. Вже й пісня не допомагає. Зморився Грайлик, а сісти відпочити не може. Пісок — мов пательня розжарена, такий гарячий. От біда!
Аж раптом чує: туп-тап, туп-тап, туп-тап туп!..
Обернувся — страус пустелею біжить.
Підбіг до Грайлика, спинився, одну ногу підняв, дивиться:
— Ти хто?
— Грайлик, — прохрипів наш герой.
— А що тут робиш?
— У Куматенегу йду.
— Овва! — вражено глянув на Грайлика страус. — Ну будьмо знайомі. Еміль! Скорочено — Ему! — і підняту ногу простягає.
Потиснув Грайлик ту ногу, познайомився.
— Може, тобі щось треба? — питає страус Еміль.
— Авжеж треба. Хоч води трошки. Помираю від спраги. І втомився дуже.
— Ну, сідай, поїдемо, — опустився страус Еміль на пісок. Сів Грайлик на його спину. Підвівся Еміль та як ушкварить галопом по пустелі, аж загуло.
— А куди ми? — питає Грайлик, міцно тримаючись руками за довгу страусячу шию.
— У Зачепилівку, — скосив на нього око з волохатими віями Еміль.