Біжить Еміль, біжить, а навкруги пустеля з краю в край, лише пісок на барханах кучерявиться.
Аж раптом на крайнебі палац розкішний, пальмами обсаджений, вигулькнув.
— Зачепилівка? — стрепенувся Грайлик.
— Та ні. То міраж. У пустелях — звичайна річ. Оптичний обман.
І правда. Пробіг Еміль трохи — зник палац з пальмами, як і не було.
Біжить Еміль, біжить…
І раптом — стоп! Зупинився, як укопаний. Потім — хоп! — і голову у пісок сунув. Грайлик ледве встиг його шию з рук випустити, щоб не гепнутися на землю.
Постояв Еміль трохи, голову у пісок зануривши, потім висмикнув, обтрусився, озирнувся навколо:
— Порядок! Здалося.
— Що таке? — здивовано пита Грайлик.
— Вибач, — винувато заморгав довгими віями Еміль. — Думав, небезпека. А ми, страуси, коли небезпека, голови у пісок ховаємо завжди.
— Тю! Що ж це дає? Нічого ж не дає.
— Традиція, — зітхнув Еміль. — Мої предки ховали, батьки ховали, і я мушу ховати. А то скажуть, шо я не поважаю традиції предків. Хоча я сучасний страус і прекрасно розумію, що це нічого не дає. Ну, побігли далі.
І Еміль знову затупотів пустелею.
Тупотів-тупотів, і от нарешті з-за барханів з’явилася спершу тополя струнка, висока, тоді журавель дерев’яний розмальований, що тримав у дзьобі ланцюг з відром, а тоді й вся Зачепилівка — хутір мальовничий на узліссі з хатою білою, садком кучерявим, городом буйнозеленим ще й левадою шовкотравною над ставком дзеркальним. На березі ставка сидів з вудочкою якийсь сивовусий добродій з довгим носом.
Страус Еміль з розгону протупотів садком, городом, левадою і на березі ставка біля вусатого довгоносого добродія спинився.
— Здрастуйте вам у хуторі, пане Зачепило! — одхекуючись. мовив страус.
— Здоров був, Емілю! Кого привіз? — весело глянув на Грайлика пан Зачепило.
— Грайлика, що у Куматенегу мандрує.
— Оуу! — вражено склав губи дудочкою пан Зачепило. — Ану-ну покажись! Вперше бачу сміливця, що з власної волі у Куматенегу пнеться. Де ж ти такий узявся?
І, кинувши вудочку, встав, уважно Грайлика розглядаючи.
Страус Еміль опустився на землю, щоб Грайлик міг злізти, і докірливо мовив:
— Вибачте, пане Зачепило, ви спершу води йому дайте, а тоді вже розглядайте і щось питайте.
— Правильно! Це ви, хлопці, вибачте. Не подумав, — знітився пан Зачепило. — Зараз збігаю, з криниці витягну, а то у ставку, бачите, ряски повно.
І, підхопившись, підтюпцем побіг до отого розмальованого дерев’яного журавля з ланцюгом у дзьобі.
— Та я сам, — хриплим голосом гукнув йому навздогін Грайлик.
— Ні-ні! — відгукнувся вже від криниці пан Зачепило. — Ти мій гість. А у Зачепилівці гостей заведено шанувати.
Ох, і смачною здалася Грайликові вода з криниці зачепилівської! Зроду такої не пив.
Пан Зачепило дивився на нього лагідно, голову рукою підперши. Так на Грайлика завжди дивилася бабуся Маруся, коли частувала його.
Напився Грайлик досхочу, повеселішав.
— А отепер питайте, — сказав Еміль.
— Ні! Хай уже спершу одпочине. Ляже у холодочку, поїсть смачненько, поспить гарненько, тоді й побалакаємо. Зараз збігаю частуваннячко принесу.
І не встиг опам’ятатися Грайлик, як пан Зачепило побіг у хату, а коли вибіг, в одній руці подушка і ковдра були, а в другій — кошик з частуванням: і сир, і молоко, і сметана, і різні пундики-пиріжечки.
Постелив пан Зачепило Грайликові під грушею на траві, частування перед ним поставив — їж-пий, відпочивай.
І такий Грайлик був зморений-голодний, що не стало в нього сил навіть для годиться відмовлятися. Сиру-сметани з пундиками поїв, молока попив, на подушку щокою і — у сон, як у тепле море, занурився.
РОЗДІЛ IV
Перша ніч. Пан Чепизало.
Верблюд Експрес-Мерседес
Скільки він спав — Грайлик не пам’ятає. Прокинувся — ніч надворі. На небі зірки сяють, місяць на підповні світить. Ніде нікого. Ні пана Зачепила, ні страуса Еміля. Сплять, напевно.
А Грайлик виспався.
Оце б зараз і піти в дорогу. Та хтозна, куди йти, де той захід. Правда, тато казав, що люди й по зірках орієнтуються. Є така Полярна зоря, на північ вказує. Та де вона, Грайлик ще не знає. Треба було в тата попитати. Якби ж знаття, що знадобиться.
Та й незручно потай з хутора зникати, навіть не подякувавши панові Зачепилу за гостинність. Так порядні люди не роблять. Збудити пана Зачепила? А може, він і не спить. Телевізор дивиться абощо. Може, ще й не так пізно.
Підвівся Грайлик. посунув до хати. Вікна не світяться. Але то нічого не значить. Дехто любить телевізор у темряві дивитися.
Майже впритул підійшов Грайлик до дверей. 1 тут раптом чує позад себе вкрадливий голос: — А хто це, хто до дверей підкрадається? Чи не злодій, бува?
Здригнувся Грайлик, обернувся.
Якийсь чоловік ззаду стоїть, обличчя рукою затуляє. Одне лише око крізь пальці лукаво зблискує.
— Я… я не злодій, — затинаючись, проказав! Грайлик. — Мені пана Зачепила треба.
— Ну, я за нього.
— А… а ви, пробачте, хто?
— Пан Чепизало, брат пана Зачепила. Він у справах подався, мене замість себе залишив. Що тобі?
— Хотів подякувати панові Зачепилу за гостинність, попрощатися. У дорогу вирушаю.
— Подяку твою передам, не хвилюйся. А з яку ж це ти дорогу проти ночі налаштувався?
— У Куматенегу. Вдень така спека, що краще вночі йти. От тільки не знаю, де захід. Якби ви підказали…
Пан Чепизало відразу пожвавішав:
— Авжеж, авжеж підкажу' Аякже! І не лише підкажу, а й допоможу. Я ж, ти думаєш, хто?
— Хто?
— Темно, ти не бачиш… Чарівник я. І є в мене чарівний верблюд Експрес-Мерседес, який бігає з швидкістю сто п’ятдесят кілометрів на годину. Він тебе домчить у Куматенегу, не встигнеш і оком зморгнути.
— Серйозно?
— Не віриш? Кого хочеш спитай. Мене тут усі знають.
І хоч питати серед ночі не було в кого, Грайлик і так повірив — так переконливо говорив пан Чепизало.
— А… а дід Нетреба? Не перешкодить? — згадав раптом Грайлик.
— Який дід? Га-га-га! — засміявся Чепизало. — Та я сам будь-кому будь-що перешкодити можу… Експрес-Мерседес! На старт!
Віти дерев розсунулися, і з саду вигулькнув дивовижний двогорбий верблюд. На голові мотоциклетний шолом, між горбами подвійне тролейбусне сидіння, до якого приторочені ще два шоломи, на боці табличка, як на залізничному вагоні: "Зачепилівка — Куматенега".