Але Джулька зненацька заскавулів і кинувся назад до Сміхоші. Бридкий хуліган зловтішно реготався і показував свою рогатку. То він поцілив камінцем у доброго собачку і боляче забив йому носа. А потім ускочив у старий маленький автомобільчик на ім’я Фрусь, що стояв на стоянці навпроти під’їзду.
Сміхоша підхопила бідного Джульку на руки і почала його пестити, але він раптом рвонувся щосили, і Пріся в ту саму мить підняла хвіст трубою, вигнула спину крутим пухнастим горбом і сказала: "шши!!!" Із прочинених дверей під’їзду вискочив величезний сірий пацюк і миттю, як сіра блискавка, майнув до автомобільчика; Маєш впустив його всередину…
— Бруднерський!!! — закричали діти.
Тоді Маєш, сміючись і кривлячись, підняв угору велику пташину клітку і у віконце показав її всім. Примхлива бабуся Дерібо залементувала:
— Це клітка мого Аристарха! Бешкетнику, куди ти подів мого Аристарха?!
Ходючок і Сміхоша остовпіли. У клітці сиділа їхня дерев’яна Зозуля! Автомобільчик Фрусь захурчав і мовив голосом старого автомобільного сигналу:
— Прощавайте, не сумуйте, а ми подалися! І раптом озвався Умпарара Чамчамчам — червоний автомобіль. Скосивши фари, він простежив за Фрусем і сказав дзвінким голосом:
— Щось мені все це не до вподоби. Ходючок закричав:
— Умпараро, не пускай їх!
— Боюся, що запізно… — зітхнув Умпарара. Фрусь випустив хмарину сизого диму і помчав геть із двору.
— От так-так, — тільки й спромігся Ходючок.
Тієї ж миті над їхніми головами голосом Ходючка прозвучало: "От так-так". На гілці старого клена сидів шпак. Зловивши на собі цікаві погляди, він захурчав, як автомобіль, і різким голосом Фруся гукнув: "Прощавайте, не сумуйте, а ми подалися!" — і відразу ж відказав приємним голосом Умпарари: "Щось мені все це не до вподоби".
— Ти диви! — здивувалася Сміхоша. — Ця пташка передражнює усіх, мов папуга!
— Я не папуга, а шпак Фока Сильвестрів.
— А чому ж ти усіх передражнюєш?
— Ми, шпаки, дуже полюбляємо наслідувати птахів, тварин і навіть людей.
Шпак був чорненький, по плечах і шиї в нього були розсипані гарні сиві цяточки, а все пір’я відсвічувало металевим полиском і мокро блищало — наче шпачка щойно скупали в олії.
У цю мить із підвального віконечка, безладно щебечучи, випурхнув і знявся в повітря яскраво-жовтий із зеленим хвостом папуга. Бабуся Дерібо зраділо загукала: "Аристарх! Аристарх!.. Прилинь до мене, моя пташино!.." І папуга Аристарх, почувши голос старенької, сів їй на плече. Вона обережно взяла його в руки і, щось примовляючи й вигукуючи, понесла додому.
— І він теж не завмер! Чому? — спитала Сміхоша.
— Треба й справді добре подумати, — сказав Ходючок. — Отже, так, — він почав загинати пальці. — Ми з тобою не завмерли — раз і два. Пріся і Джулька — це три й чотири. Далі: Маєш — це п’ять. — Тут Ходючок узявся за пальці другої руки: — Пацюк Бруднерський — шість, бабуся Дерібо — сім, папуга Аристарх — вісім…
— Фрусь, — підказала Сміхоша. — Дев’ять…
— І Умпарара! Він теж подавав голос! Десять!
— Так, — погодилася Сміхоша. — І ось цей шпачок Фока.
— Фока Сильвестрів, — поправив шпак.
— І Феофеофанчик! — закричала Сміхоша. — Не забувай про Феофеофанчика!
— Усе?
— Здається, все.
— Але що ж робити? — Ходючку з думки не йшов затихлий годинник.
Фока Сильвестрів просвистів:
— А ви підіть до папуги Аристарха! Він був у підвалі з Бруднерським, тож побалакайте з ним!
Побалакайте, хоч він і дурний, як стара грамофонна платівка.
Діти кілька разів грюкнули у двері бабусі Дерібо, за якими чулося збуджене щебетання папуги. Нарешті загримів ланцюжок, двері прочинилися, і з-за щілини зблиснули світлі очі примхливої Дерібо. Вона побачила дітей і сказала:
— Ні-ні-ні! Ідіть геть, розбишаки й хулігани! — Однак дверей не зачинила і продовжувала визирати.
Ходючок сказав:
— Вислухайте нас, будь ласка! Схоже на те, ніби на цілому світі не зосталося нікого, хто б міг ворушитися, крім нас із вами! Тож нам дуже треба побалакати з вашим чудовим папугою Аристархом.
Бабуся Дерібо зауважила:
— Усі годинники стоять. Всі-всі-всі! А в телику спинилася картинка.
— Що-що? — здивувався Ходючок.
— Значить, у телевізорі… — шепнула йому Сміхота, — у телевізорі завмерло зображення.
— А все через те, що якийсь хуліган-розбишака украв Час, — суворо прорекла бабуся Дерібо.
— А чому ж тоді не спинилися ми?! Й ви?!
Бабуся розчинила двері, але дітей до квартири не покликала. Натомість сказала зневажливо:
— Як же це ми могли спинитися, якщо ми все бачили!
— Що бачили?
— Те, як украли Час. Щоб це побачити, потрібен Час, бо без Часу нічого не буває і нічого не може бути. Ні-чо-го! Хто усе бачив і чув, той не завмер, бо Час лишився з ним, а хто не бачив, для того все спинилося. Вам цього не зрозуміти, бо ви погано вчитесь і весь час бешкетуєте. Я вам завжди казала: сидіть у дворі і гарно себе поводьте.
— А як же… Час?! — запитав Ходючок.
— Ніяк. От прийдуть дорослі…
— Як же вони прийдуть? — тоненько зойкнула Сміхоша. — Як же вони прийдуть, наші дорослі, якщо вони теж десь завмерли! Вони ж не бачили!!
Примхлива бабуся Дерібо від Сміхошиного вереску колупнула собі пальцем у вусі.
— Дозвольте нам, будь ласка, — попросив Ходючок, — поговорити з Аристархом!
— Ач які! — сказала бабуся. — Спочатку принесіть мені мінералки, а Аристашику — морошки. Тоді впущу. Може.
Похнюплені діти вийшли на подвір’я. Ходючок запитав:
— Чого вона хотіла? Якої ще морошки?
— Це вона просила морозива. Примхливі бабусі завжди називають мінеральну воду "мінералка", а морозиво — "морошка".
— Що ж. Ходімо, в мене є тридцять копійок. А в тебе скільки?..
Сміхоша не відповіла. Бо щось ніжне й прохолодне торкнулося її плеча і щоки, і в очі їй зазирнула яскрава квітка крученого панича.
— І я з вами, — прошепотів Феофеофанчик. — Я оце спустився із балкона по стіні і ось… Якщо тільки ви не проти!
Ходючок мовив:
— Мені здається, що це почалася якась дивна казка. Усі, хто був при тому, як украли Час, і хто бачив крадіїв, опинилися у казці. А решта… — він пошукав очима у небі нерухомий "Ту", — а решта… Поза Часом!..
Діти замислено побрели до магазину, біля якого зазвичай стояв лоток із морозивом, і товста весела продавщиця вигукувала: "Підходь, кому жарко і кому холодно, всім догоджу!.." Вони йшли, і на плечі у Ходючка сиділа Пріся, навкруг шиї Сміхоті намистом обвивався кручений панич, а Джулька бадьоро біг попереду.