Ох і славне чумацьке діло, та на всю Україну відоме! А чумаки — поважні і хазяйновиті люди. Всю зиму добре на печі вилежуються та боки гріють. І ні до чого їм ніякого діла немає — ні до хатньої, ні до польової роботи, хіба що до шинку. Але тільки-но весна настає та сонечко трошки землю підсушить — отут уже, чумаче, не дрімай та не ледачкуй! Ні дня і ні ночі не спочинуть чумаки: треба і воликів відгодувати, і ярма підтесати, і осі, і занози, і вози-мажі підрихтувати та шкурами напнути, та й дьогтю гарненько у мазниці поналивати. Бо відомо, що без дьогтю далеко не доїдеш — запищить-зарипить незмащена дубова вісь і трісне посеред степу. От тоді вже гаплик! Ставай, чумаче, мажу розпаковуй, та все добро на землю скидай, та воза підважуй голоблею, щоб вісь замінити.
Отож уже напровесні збиралися чумацькі мажі до нашого села на майдан — і з Конели, і з Жашкова, і з Охматова, і з Жидівчика, і з Зеленого Рогу — так возів із сотню або й більше. Ставали возами в коло, воликів випрягали, а самі до корчми — отамана вибирати.
А збиралися чумаки з усієї округи до нашого села через те, що жив у нас Микита. Зроду-віку був він отаманом чумацьким. Чоловік був розумний, хитрий, степ знав як свій запічок, міг і з татарином, і з німаком поговорити, будь-якого москаля у шинку перепити міг, а головне — був такий сильний, що ніхто з ним не міг зрівнятися. Бо як, буває, зустрічаються у степу десь на Чорному шляху дві чумацькі валки — одна з Криму, а друга у Крим, то котрійсь треба звертати з дороги, щоб розминутись. А шлях за віки так колесами укочений, така колія вибита, що звернути геть неможливо — осі поламаєш. То треба все з возів скидати та вози на руках убік відтягати, щоб зустрічну валку пропустити. А ніхто ж уступити не хоче. От тоді вже виходять два отамани перед свої валки і б’ються; хто кого поб’є — та валка їде собі, а побитий мусить свої вози з дороги стягувати.
І якщо в степу траплялося, що чужа валка з нашою здибалася, то ще здалеку, придивившись, гукали на волів:
— Гей! Стій! Хлопці, розвантажуй вози — он Микитина валка назустріч суне!
Знали всі в степу, що Микита бився не навкулачки, не голоблею, як інші отамани, а бився Микита арапником — довжелезним батожищем. То ще здалеку як махне ним — аж кожуха до живого тіла розсікає.
Якось навесні зібралися чумаки у Крим по сіль. Вибрали Микиту за отамана, спакувалися. Богу помолились і вдосвіта рушили. Валка з села чи не цілий день вибиралася — отак по колу з майдану вози за возами висотувались та на шлях викочувались. Добре тоді товариство у Крим сходило — і сіль дешево виторгували, і волики не похворіли, і з чумаків ніхто у корчмах не пропився, та й грабіжники не докучали. Зібралися хлопці вже додому вертати.
Їдуть собі чумаки, пісень співають, батіжками цвьохкають, на воликів погейкують. Тихо навколо, тільки вітер ковилом грає. Уже скоро і місця рідні з’являться.
Коли це раптом чують — десь вовки завили, і все ближче і ближче. Воли заревіли, далі йти не хочуть. Микита валку спинив, наказав зброю добути. Стоять чумаки, довкола озираються — аж тут вовча зграя женеться. Біжать вовки, між возами та між ногами волячими проскакують, але нікого не зачіпають. Усі пробігли — аж іззаду найбільший вовк суне. А межи чумаків був молодий хлопець, що перший раз у Крим ходив і чумацьких звичаїв не знав. Ухопив він з воза сокирку та й кинув у того вовка. і як на те поцілив у ногу. Сокирка застрягла, а вовк як завиє, як побіжить!
Затихло все, а валка далі рушила — і все по дорозі плями крові надибала, що з рани вовчої капала. Неспокійно в Микити на серці — відчуває, що неспроста ті вовки бігали, і недобре, що вовка поранили. Аж тут і ніч наступає, та дощ пішов — треба на ночівлю спинятися. Дивляться чумаки — вогник у степу блимає.
— Давай, хлопці, туди правити, — каже Микита, — бо ніч непевна, а там таки житло якесь.
Уже потемки доїхали чумаки до степового хутора. Там і віконце світиться, і сіно у копицях стоїть, і огорожа висока — є де сховатися від усякої напасті.
Давай вони у ворота стукати, щоб їх пустили.
Аж тут виходить хазяйка.
— Хто такі? — питає.
А сама страшна така, що не дай Боже.
— Ми люди православні. Чумаки з Бузівки. Пустіть переночувати.
— Пустити я можу, але у мене місця мало, та й нагодувати вас нічим. Чоловік нездужає, то я не мала часу і їсти наварити — все його лікувала.
— Та нічого, хазяйко, ми якось усі розмістимось, а їсти нам не треба, у нас усе своє.
Відчинила господиня ворота, впустила чумаків.
Поки волів випрягали, ярма шкірами від дощу накривали, то вже зовсім пізно стало. Позаходили чумаки до хати, посідали, киреї мокрі поскидали, люльки добули — сидять відпочивають. На печі хазяїн хворий лежить, та все стогне, а хазяйка коло нього — лікує.
Чумак молодий сидів-сидів, а далі — зирк під лаву, та й знову до люльки, зирк під лаву — і до люльки.
— А що ж це ти, хлопче, у мене під лавою шукаєш? — питає хазяйка.
— Та ось дивлюся, чи не моя сокирка у вас лежить?
— Ага, голубе, попався! То це ти сокирою у вовка вцілив?!
— Я, — каже чумак.
— А що, може, той вовк тебе зачіпав, чи, може, вола загриз?!
— Та ні, — відповідає хлопець.
— Ну то знайте усі. що вам звідси не виїхати, бо то не вовк, а мій чоловік. А я — відьма! Тепер мусите мені когось лишити, щоб за чоловіка відробив, поки він одужає. А ні — то і волів ваших заберу, і вас на звірину перетворю! Є у мене таке зілля, що як сипону, то враз обернетеся на кого схочу! Отож лишайте когось, та ще й волів з возами у заставу, бо горе вам буде!
Злякалися чумаки — ото вже в халепу вскочили! Почали вони думати — кого ж відьмі залишити? Ніхто не хоче пропадати.
Бачить Микита, погане діло:
— Ну що ж, товариство, був я у вас хорошим отаманом, водив вас по степах без пригод і напасті всякої, та, видно, дочумакувався — треба мені востаннє вам прислужитися. Їдьте, хлопці, додому, а я тут лишуся. Дасть Бог, якось виживу.
Сказав те, низько товариству вклонився і до відьми:
— Я лишаюся у вас на службі, паніматко.
Наранок попрощалися хлопці та й додому рушили, а Микита з волами своїми лишився.
А відьма уже йому й загадує: