У Києві на Подолі,
На житнім торжку,
Там кляла нечиста сила
Доленьку гірку.
Надійшла лиха година,
Помінявся час,
Що уже козацькі діти
Не бояться нас.
Колись давно жив собі у Сабадаші старий козак Мехтод. Так собі добре жив, заможно. Мав гарну хату на дві половини, пасіку, сяке-таке господарство, коника, корову — одне слово, хазяїн на всю губу. Жив він на околиці села — якраз ото, де дорога повертає попід Гандреєву вербу та на Охматів над самісіньким лісом.
Добрий чоловік був Мехтод — жінку любив, коли-не-коли її слухав, до роботи не силував, а так, як сам працює з ранку до ночі, то й вона з ним.
Народився у них синочок. Назвали його Семеном, а за кумів узяли Віника і дядька Тимухтея. Підріс Семенко, батько його козацьких звичаїв навчив, у школу віддав, а як уже в колодочки вбився, то під горщика обстриг і на Січ відправив — до Бузівського куреня, та звелів, щоб кошового слухав.
От якось перед Різдвом жінка Мехтодові й каже:
— Агов, чоловіче, чи ж ти не знаєш, що у нас дрова скінчилися — уже нема й патичка, щоб у піч стромити?! Скоро кабанчика колоти, ковбаси шкварити, а ти і в вус не дмеш? Ану, до-ста на печі лежати — гайда до лісу по дрова!
Запряг Мехтод конячину у сани та й потяг по снігу до лісу. Заким дерево сухе вибирав, заким рубав його, заким на цурпалки його чепуляв, заким на сани складав — уже й посутеніло. Коли давай назад повертати, аж за ним і сліду немає — ні дороги, ні стежки: самі дерева стіною стоять.
Блукав, блукав Мехтод — біда, не може з лісу вийти. Уже й кінь притомився, уже й зовсім темно стало, та ще й віхола зірвалася. Стало Мехтодові лячно, а тут ще й вовки завили — доведеться пропадати. Ні рушниці, ні шаблі Мехтод з собою не взяв, а сокирою та пилкою від вовків не відбитися. Почав Мехтод коня поганяти, а той ледве дибає.
— Ой, — каже Мехтод, — коли б якийсь чорт мене звідси вивів, то, здається, все б за те віддав…
Тільки сказав — як тут-таки з-за сухого дуба вискакує чорт. Худий, рудий і рогатий.
— А що, — питає, — заблукав, козаче?
— Та заблукав, матері твоїй перековінька, — каже Мехтод.
— А як виведу тебе з лісу, то що даси? — питає чорт.
— Я б тобі, гемонському синові, гарних різок би дав, та біда змушує. Кажи, що хочеш.
— Віддай мені, Мехтоде, те, що в тебе дома з’явилося, поки тебе не було.
Замислився Мехтод, — добрий хазяїн все у своєму хазяйстві знає. Що ж там нового може за день з’явитися? Хіба у курки яйце знайшлося — так яйця не шкода.
— Добре, — каже Мехтод, — віддам.
— Гляди, — застерігає чорт, — пам’ятай своє слово. Я по обіцяне завтра прийду.
На цьому слові чортяка шатнувся, крутнувся, колесом прокотився і зник. І враз дорога з’явилася, і дерева розступилися, і сніг перестав падати.
Дивиться Мехтод — аж він із саньми все по колу кругом дуба їздив. То йому чортяка очі відводив. Подався Мехтод додому, а вдома жінка на воротях стоїть.
— Де ж ти, чоловіче, вештаєшся? Мерщій до хати! Радість у нас — синок із Січі на святки приїхав!
Мехтод так і обімлів. Це ж він рідного сина нечистому пообіцяв!
Син радіє, батька обіймає, гостинці дарує, а Мехтод світу білого не бачить, не знає, як і сказати про біду.
"А, — думає, — не скажу нічого — може, дасть Бог, усе обійдеться".
Повечеряли чим Бог послав, погасили каганець, та й спати полягали.
А вночі хтось під вікном шепоче:
— Мехтоде, а віддай-но, що обіцяв, бо горе буде!
Мехтод до вікна, а жінка каже:
— Лежи, чоловіче, чого підхопився?
— Таж хтось у вікно стукає, — відповідає Мехтод.
— То тобі ввижається — усе тихо! — заспокоює його жінка.
Нічого Мехтод їй не розповів і ліг спати. А на ранок до стайні — аж там кінь здох. Мовчить Мехтод цілий день, все думає, що його робити?
Знову вночі хтось під вікном гукає:
— Мехтоде, а віддай-но, що обіцяв, бо гірше буде!
— Жінко, чи ти щось чуєш? — питає Мехтод.
— Та ні, чоловіче, все тихо. А хіба що?
— Та так, вчувається.
Знову Мехтод їй нічого не розповідає. Зранку до хліва — аж корова здохла. Заплакав Мехтод — розповів, яка його біда спіткала.
— Що ж робити маємо? — бідкається.
— А що ж, — утішає його Семен, — ведіть мене, тату, до лісу — де ж це бачено, щоб козак та чорта злякався?
Надяг Семен шапку, взяв у кишеню люльку і папушу тютюну та й подався з батьком до лісу. А під дубом чортяка дожидається — зуби щербаті шкірить:
— А що, Мехтоде, таки привів сина? Ото як би ще й сьогодні тебе з сином не було, то уже на ранок і ти неживий був би!
Походив чортяка кругом Семена, подивився на нього з усіх боків.
— Гарного слугу матиму — каже.
А Семен у вуса сміється:
— Служити, то й служити. Але давай домовимося, що буду я у тебе доти, доки сам мене не виженеш, а за службу даси торбу червінців!
Зрадів чорт, кривенькі ручки потер:
— Оце, козаче, будеш у мене, допоки твого віку стане, а грошики мої цілі залишаться!
Усміхнувся й собі Семен, батька поцілував:
— Не журіться, тату, скоро вдома буду!
Та до чорта:
— Ну, веди вже, куди там хочеш!
Потяг чортяка Семена у дупло, що в старому дубі чорніє. А там драбина довжелезна аж під землю йде.
Спустилися вони до чорта у підземний світ. Дивиться Семен — небо червоне, в озерах вода чорна, дерева сухі і покручені, сіркою смердить — ну чисто як ото в Жашківській корчмі після злодійського ярмарку.
Веде чортяка до своєї хати, а хата вся облуплена, стріха дірява, тин поваляний — тільки чортенята бігають туди-сюди, як мишенята. А скільки їх там — чи сотня, чи дві, то тільки жінка чортова знає. А жінка у чорта таки непогана молодичка — на пічці кашу із кізяків варить та кописткою помішує.
— Оце, — каже чорт Семенові, — лишаю тебе тут. Я піду до людей біду робити, а ти дітей моїх глядітимеш. Та пильнуй добре, бо я скоро повернуся та подивлюся, як ти справляєшся.
Подався чорт нагору — треба ж йому до Різдва встигнути шкоди наробити чесним людям. Довго чортяка по всьому світу товкся, нарешті додому під землю заліз. Коли дивиться — що то за біда? — сидить козарлюга на горбочку та люлечку палить, а чортенята кругом нього як на муштрі шпацирують. Чистенькі, вмиті, під горщик обстрижені, ще й козацьких пісень співають та Семена паном сотником величають!