Молода Смерічка.
Бабуся й Ганя вже пішли до хати,
Чого ж лишився Юрця тут стояти?
Та ще коли отак громище ляска.
Столітній Бук.
В його уяві ще зоріє казка.
Поглянь сама. Либонь, на верховину
Несе лихий неситого Горбину.
Жовнірів скільки!.. Й кожен з довгим крісом.
Зникають черемошці поміж лісом,
А вдалині із хвилі Черемошу
Чугайстер вийшов. Усмішка хороша
Юрасикові серденько лоскоче.
І хлопчик тихо щось квилить-шепоче.
Юрасик.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами,
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
А ти, старий Чугайстере...
Казкові привиди лякає новий шалений удар грому. Юрасик, шепочучи слова Чугайстрового виклику, зникає в хижі.
На верховині шумить, клекоче карпатська злива. Які вони шалені, карпатські грозові зливи!
На галявину до хижі виходить високий партизан. Він ледве переставляє ноги, опираючись на автомат. Голова і груди наспіх перев'язані бинтами, через які ще проступає кров. Із розбитих чобіт стікає вода. В його очах страшна тривога за щось безцінно дороге і, мабуть, втрачене назавжди.
Партизан.
Вже день і ніч в нерівному двобою
Ворожий хвіст тягну я за собою.
А де загони — ні в кого спитати, —
Неначе раптом вимерли Карпати.
П'ять тисяч верст пройшли ми по Вкраїнї,
А ще такого не було, як нині.
Відбився я в горах від партизанів
Серед борів густезних і туманів.
Скрізь вороги, мов ті вовки голодні.
Не повернуся в з'єднання сьогодні
І завтра теж — уже лишає сила,
Мене ворожа міна підкосила,
Валяють з ніг тяжкі, пекучі рани.
А де ж загони, друзі-партизани?..
Він хилиться додолу, опираючись на причілок темної хижки. При спалаху блискавки помічає сліди босих ніг на ганку.
Недавно хтось зайшов до цеї хати.
Маленькі ніжки — значить, не солдати.
Яка то радість! Є жива людина;
Хоч дід сліпий а чи мала дитина.
Самотність тяжча за тюремні грати,
В одинці страшно жити і вмирати.
Одне лиш слово рідне найпростіше —
І на душі зробилося б світліше.
А що, коли назустріч автомати —
У мене ж ні набоїв, ні гранати.
Та все одно — три чисниці до смерті,
Біда — як двері наглухо заперті.
Тяжко ступаючи, партизан підходить до дверей, стукає спочатку тихо, а потім сильніше.
Прокиньтеся, якщо усі поснули.
Пустіть, я свій, не бійтеся, гуцули.
Аби узнали, що я з цього краю,
Послухайте, я пісню заспіваю:
Карпати — край лісів та круч,
Наш край красою славний.
Гуцульський рід орлин, могуч
В труді, в бою незламний.
Тільки сонце заіскриться,
Легінь при стремені, —
Топір з кованої криці,
Крісик на ремені.
Молода Смерічка.
Він мертвий майже, ще й співати може!..
Столітній Бук.
А рідна пісня всюди допоможе
В тяжкій біді, — говорять здавна люди.
Молода Смерічка.
Йой, дідоньку, нехай то правда буде.
Я за життя боюсь героя цього.
Столітній Бук.
І я боюсь, та ще й не за одного, —
За всіх отих, що гори і долини
Пройшли, аби звільнити верховини.
Із хати чується якийсь сполоханий шепіт, поволі відхиляються двері, виходить бабуся. До неї щільно туляться Юрасик і Ганя. В старечих тремтливих руках блимає свічечка.
Постріляний, порубаний, небоже!..
Іди до хати, тут стоять негоже.
Юрасю, Ганю, проведіть до ліжка,
А я мерщій внесу водиці з діжки
Та гой-трави запарю — легше буде.
О, як тепер страждають наші люди.
Звідкіль же ти, за що так битись мусив?
Партизан За волю бивсь...
Я партизан, бабусю.
Бабуся, наблизивши свічечку до самого обличчя партизана, розглядає негаданого гостя, потому біжить до погрібника. Діти обережно проводять партизана в хату. За ними уже й бабуся поспішає із відерцем води і сухою гой-травою.
Бабуся.
Це партизан... Видать, мов Довбуш, мужній!
Чи житиме — постріляний, недужий...
Тяжко зітхаючи, бабуся заходить до хати. На галявині якийсь короткий час безлюдно. Гроза вщухла, лише поодинокі краплини бубонять по гонті.
Згодом в кінці галявини з'являється група фашистів. По зволоженій траві мигає вогонь ліхтарика, мабуть, відшукує недавні сліди.
Перший голос.
Куди він зник у цій безлюдній пущі?
Другий голос.
Та ще й пітьма, немовби чорна гуща.
Перший голос.
За голову його сто тисяч мають дати.
Другий голос.
А як не знайдем, наші можуть зняти.
Так само уперто освітлюючи дорогу ліхтариком, фашисти зникають за рогом. На ганок виходять діти.
Юрасик.
Коли солдати — знаєш, що казати?
Ганя.
Аякже, знаю... Хто б не йшов до хати.
Юрасик.
Оце герой — в казках таких немає.
Ганя.
А скільки він всього на світі знає.
Ми будемо удвох ходить до школи,
А я про те й не мріяла ніколи.
Юрасик.
І будем зватись юні піонери. Ганя.
А що, як він помре у нас тепера!
Юрасик.
Ні, не помре...
Он хтось іде до двору.
Ганя.
Диви-диви, які страшні потвори.
Юрасику, ой як я їх боюся!
Юрасик.
Не бійся, хочеш, я і засміюся.
Ганя.
Облиш, облиш. Не треба ні словечка.
Вони ж уже, дивися, недалечке.
Давай втечем до лісу під загати.
Юрасик.
Ми ж обіцяли хижку вартувати.
Страшно гунулятам, ой, як страшно перед чужими озброєними солдатами. Юрасик лише говорить, що засміявся б, ні, тут не до сміху. Діти туляться одне до одного і непомітно для самих себе відступають під ганок.
МолодаСмерічка.
Говорить Юрця, ніби засміється,
А в нього так серденько бідне б'ється,
Що вискочити ладне, розірватись.
Столітній Бук.
Гай-гай, коли вже Юркові сміятись.
Від чималої групи фашистів, що зупинилися край подвір'я, відділяються дві постаті. Вони обережно наближаються до хижі, освітлюючи дорогу ліхтариком. Картаті маскувальні плащі промокли і незграбно стовбурча-ться на плечах, чоботи забовтані в руду глину.
Перший солдат.
Не видно сліду — все розмила злива.
Другий солдат.
Не те що люди, і земля зрадлива
До нас отут, куди не повернися.
Он партизан в городі, подивися.
Солдати разом із двох автоматів відкривають шалений вогонь по опудалові, — аж клоччя із нього летить. Під градом куль каска падає на землю, і замість голови біліє гострий кілок.
Юрасик.
Та то ж опудало, щоб горобців лякати.
Перший солдат.
А йди сюди, вовчисько тричі кляте!
Гей, тут вас двоє!.. Стійте, руки вгору
Кажіть, сюди приходив хто до двору?
Юрасик і Ганя.
Нікого ми не виділи, солдати...
Другий солдат.
А в хаті хто? Мерщій ведіть до хати.
Юрасик.
А в хаті наша баба умирає.
У неї тиф... і лікаря немає.