Казка про Чугайстра

Страница 4 из 14

Воронько Платон

Молода Смерічка.

Бабуся й Ганя вже пішли до хати,

Чого ж лишився Юрця тут стояти?

Та ще коли отак громище ляска.

Столітній Бук.

В його уяві ще зоріє казка.

Поглянь сама. Либонь, на верховину

Несе лихий неситого Горбину.

Жовнірів скільки!.. Й кожен з довгим крісом.

Зникають черемошці поміж лісом,

А вдалині із хвилі Черемошу

Чугайстер вийшов. Усмішка хороша

Юрасикові серденько лоскоче.

І хлопчик тихо щось квилить-шепоче.

Юрасик.

Течи, вода, долинами,

Іди, біда, глибинами,

У нетрини та хащини

До вічної пропащини.

А ти, старий Чугайстере...

Казкові привиди лякає новий шалений удар грому. Юрасик, шепочучи слова Чугайстрового виклику, зникає в хижі.

На верховині шумить, клекоче карпатська злива. Які вони шалені, карпатські грозові зливи!

На галявину до хижі виходить високий партизан. Він ледве переставляє ноги, опираючись на автомат. Голова і груди наспіх перев'язані бинтами, через які ще проступає кров. Із розбитих чобіт стікає вода. В його очах страшна тривога за щось безцінно дороге і, мабуть, втрачене назавжди.

Партизан.

Вже день і ніч в нерівному двобою

Ворожий хвіст тягну я за собою.

А де загони — ні в кого спитати, —

Неначе раптом вимерли Карпати.

П'ять тисяч верст пройшли ми по Вкраїнї,

А ще такого не було, як нині.

Відбився я в горах від партизанів

Серед борів густезних і туманів.

Скрізь вороги, мов ті вовки голодні.

Не повернуся в з'єднання сьогодні

І завтра теж — уже лишає сила,

Мене ворожа міна підкосила,

Валяють з ніг тяжкі, пекучі рани.

А де ж загони, друзі-партизани?..

Він хилиться додолу, опираючись на причілок темної хижки. При спалаху блискавки помічає сліди босих ніг на ганку.

Недавно хтось зайшов до цеї хати.

Маленькі ніжки — значить, не солдати.

Яка то радість! Є жива людина;

Хоч дід сліпий а чи мала дитина.

Самотність тяжча за тюремні грати,

В одинці страшно жити і вмирати.

Одне лиш слово рідне найпростіше —

І на душі зробилося б світліше.

А що, коли назустріч автомати —

У мене ж ні набоїв, ні гранати.

Та все одно — три чисниці до смерті,

Біда — як двері наглухо заперті.

Тяжко ступаючи, партизан підходить до дверей, стукає спочатку тихо, а потім сильніше.

Прокиньтеся, якщо усі поснули.

Пустіть, я свій, не бійтеся, гуцули.

Аби узнали, що я з цього краю,

Послухайте, я пісню заспіваю:

Карпати — край лісів та круч,

Наш край красою славний.

Гуцульський рід орлин, могуч

В труді, в бою незламний.

Тільки сонце заіскриться,

Легінь при стремені, —

Топір з кованої криці,

Крісик на ремені.

Молода Смерічка.

Він мертвий майже, ще й співати може!..

Столітній Бук.

А рідна пісня всюди допоможе

В тяжкій біді, — говорять здавна люди.

Молода Смерічка.

Йой, дідоньку, нехай то правда буде.

Я за життя боюсь героя цього.

Столітній Бук.

І я боюсь, та ще й не за одного, —

За всіх отих, що гори і долини

Пройшли, аби звільнити верховини.

Із хати чується якийсь сполоханий шепіт, поволі відхиляються двері, виходить бабуся. До неї щільно туляться Юрасик і Ганя. В старечих тремтливих руках блимає свічечка.

Постріляний, порубаний, небоже!..

Іди до хати, тут стоять негоже.

Юрасю, Ганю, проведіть до ліжка,

А я мерщій внесу водиці з діжки

Та гой-трави запарю — легше буде.

О, як тепер страждають наші люди.

Звідкіль же ти, за що так битись мусив?

Партизан За волю бивсь...

Я партизан, бабусю.

Бабуся, наблизивши свічечку до самого обличчя партизана, розглядає негаданого гостя, потому біжить до погрібника. Діти обережно проводять партизана в хату. За ними уже й бабуся поспішає із відерцем води і сухою гой-травою.

Бабуся.

Це партизан... Видать, мов Довбуш, мужній!

Чи житиме — постріляний, недужий...

Тяжко зітхаючи, бабуся заходить до хати. На галявині якийсь короткий час безлюдно. Гроза вщухла, лише поодинокі краплини бубонять по гонті.

Згодом в кінці галявини з'являється група фашистів. По зволоженій траві мигає вогонь ліхтарика, мабуть, відшукує недавні сліди.

Перший голос.

Куди він зник у цій безлюдній пущі?

Другий голос.

Та ще й пітьма, немовби чорна гуща.

Перший голос.

За голову його сто тисяч мають дати.

Другий голос.

А як не знайдем, наші можуть зняти.

Так само уперто освітлюючи дорогу ліхтариком, фашисти зникають за рогом. На ганок виходять діти.

Юрасик.

Коли солдати — знаєш, що казати?

Ганя.

Аякже, знаю... Хто б не йшов до хати.

Юрасик.

Оце герой — в казках таких немає.

Ганя.

А скільки він всього на світі знає.

Ми будемо удвох ходить до школи,

А я про те й не мріяла ніколи.

Юрасик.

І будем зватись юні піонери. Ганя.

А що, як він помре у нас тепера!

Юрасик.

Ні, не помре...

Он хтось іде до двору.

Ганя.

Диви-диви, які страшні потвори.

Юрасику, ой як я їх боюся!

Юрасик.

Не бійся, хочеш, я і засміюся.

Ганя.

Облиш, облиш. Не треба ні словечка.

Вони ж уже, дивися, недалечке.

Давай втечем до лісу під загати.

Юрасик.

Ми ж обіцяли хижку вартувати.

Страшно гунулятам, ой, як страшно перед чужими озброєними солдатами. Юрасик лише говорить, що засміявся б, ні, тут не до сміху. Діти туляться одне до одного і непомітно для самих себе відступають під ганок.

МолодаСмерічка.

Говорить Юрця, ніби засміється,

А в нього так серденько бідне б'ється,

Що вискочити ладне, розірватись.

Столітній Бук.

Гай-гай, коли вже Юркові сміятись.

Від чималої групи фашистів, що зупинилися край подвір'я, відділяються дві постаті. Вони обережно наближаються до хижі, освітлюючи дорогу ліхтариком. Картаті маскувальні плащі промокли і незграбно стовбурча-ться на плечах, чоботи забовтані в руду глину.

Перший солдат.

Не видно сліду — все розмила злива.

Другий солдат.

Не те що люди, і земля зрадлива

До нас отут, куди не повернися.

Он партизан в городі, подивися.

Солдати разом із двох автоматів відкривають шалений вогонь по опудалові, — аж клоччя із нього летить. Під градом куль каска падає на землю, і замість голови біліє гострий кілок.

Юрасик.

Та то ж опудало, щоб горобців лякати.

Перший солдат.

А йди сюди, вовчисько тричі кляте!

Гей, тут вас двоє!.. Стійте, руки вгору

Кажіть, сюди приходив хто до двору?

Юрасик і Ганя.

Нікого ми не виділи, солдати...

Другий солдат.

А в хаті хто? Мерщій ведіть до хати.

Юрасик.

А в хаті наша баба умирає.

У неї тиф... і лікаря немає.