— Ви маєте, звичайно, велику волю до життя, — сказала міс Марпл.
— Вам це здається дивним?
Міс Марпл похитала головою.
— О, ні, — сказала вона. — Я вважаю це цілком природним. Ми цінуємо життя набагато більше, воно здається нам набагато цікавішим, коли існує ризик утратити його. Можливо, так не має бути, але так воно є. Коли ти молодий, дужий і здоровий і все життя в тебе попереду, тобі не так важливо — житимеш ти чи не житимеш. Саме молоді люди найчастіше накладають на себе руки внаслідок нещасливого кохання, а іноді від звичайної тривоги або стурбованості. Але старі люди знають, наскільки цінне життя й наскільки воно цікаве.
— Пхе! — зневажливо пирхнув містер Рейфаєл. — Ви їх більше слухайте, тих старих здохляків!
— Але ж я правду сказала, чи не так? — запитала міс Марпл.
— О, так, — сказав містер Рейфаєл, — це майже правда. Але ви згодні, що я маю рацію, коли кажу, що мене мали обрати жертвою?
— Це залежить від того, чи хтось здобуде вигоду внаслідок вашої смерті, — сказала міс Марпл.
— Ніхто насправді, — сказав містер Рейфаєл. — Крім, звичайно, моїх конкурентів по бізнесу, котрі, як я вже сказав, можуть спокійно розраховувати на те, що надовго я на цьому світі не затримаюся. Я не такий дурень, щоб розділити між своїми родичами велику суму грошей їм дістанеться не так багато, після того як уряд забере свою левову частку. Усі необхідні розпорядження я зробив уже кілька років тому. Дарчі записи, розпорядження про опіку над майном і таке інше.
— Джексон, наприклад, матиме якусь вигоду від вашої смерті?
— Він не отримає жодного пенні, — весело заявив містер Рейфаєл. — Я плачу йому вдвічі більше, аніж міг би заплатити за його послуги хтось інший. Я збільшив йому платню за те, що йому доводиться терпіти мою лиху вдачу. Тому він чудово знає, що багато втратить, коли я помру.
— А місіс Волтерс?
— Те саме можна сказати й про Естер. Вона добра дівчина. Першокласний секретар, розумна, з лагідною вдачею, розуміє всі мої примхи, оком не моргне, коли я втрачаю терпець, пускає повз вуха всі ті слова, якими я її ображаю. Вона поводиться як добра гувернантка, якій доручено доглядати бешкетну й вередливу дитину. Вона дратує мене іноді, але хто мене не дратує? У ній немає нічого надзвичайного. Вона не більш як пересічна молода жінка з багатьох поглядів, але я не зміг би знайти іншу, яка підходила б мені більше. Життя в неї було нелегким. Одружилася з чоловіком, який виявився непутящим. Я сказав би, вона ніколи не мала клепки в голові, коли доходило до чоловіків. Це властиво деяким жінкам. Вони готові прихилитися до кожного, хто розповідає їм легенду про своє тяжке життя. Вони завжди переконані в тому, що кожен чоловік потребує жіночого розуміння. Що, одружившись із нею, він забуде про всі свої вади і зробить її щасливою. Проте від чоловіків цього типу годі чекати такого перетворення. Хай там як, а на щастя Естер, її непутящий чоловік помер; він хильнув зайвого на одній із вечірок і потрапив під автобус. Естер треба було виховувати доньку, і вона знову пішла працювати секретаркою. Вона зі мною вже п'ять років.
Я від самого початку дав їй зрозуміти, що їй нема на що розраховувати, коли я помру. Я від самого початку став давати їй дуже велику платню, і цю платню я щороку збільшував на двадцять п'ять відсотків. Проте хоч би якими порядними й чесними були люди, ніколи не слід довіряти нікому, — ось чому я дав зрозуміти Естер з усією ясністю, що їй немає чого сподіватися після моєї смерті. З кожним роком, який мені пощастить прожити, її платня зростатиме. Якщо вона щороку відкладатиме більшу її частину, — і я думаю, вона це робить, — то вона стане цілком забезпеченою жінкою на той час, коли я вріжу дуба. Я взяв на себе витрати, пов'язані з освітою її доньки, і поклав до банку певну суму грошей для дівчини, які вона зможе одержати, коли досягне повноліття. Тому місіс Естер влаштована дуже вигідно. Моя смерть, дозвольте вам це сказати, спричинилася б до великих фінансових збитків для неї. — Він подивився на міс Марпл твердим і пильним поглядом. — Вона все це цілком розуміє. Естер — жінка розважлива.
— А які в неї стосунки з Джексоном? — запитала міс Марпл.
Містер Рейфаєл скинув на неї коротким поглядом.
— Ви щось помітили? — запитав він. — Так, я думаю, що Джексон не раз позирав на неї хтивим оком, а надто віднедавна. Він, звичайно, хлопець вродливий, але там йому нема на що сподіватися. Насамперед цьому завадять класові відмінності. Вона стоїть на один щабель вище від нього на суспільній драбині. Не дуже багато. Якби вона стояла набагато вище, це не мало б такого значення, але нижній прошарок середнього класу дуже ревниво оберігає своє становище. Її мати була шкільною вчителькою, а батько — банківським клерком. Звичайно, для Джексона Естер — заманлива перспектива, але він її не здобуде.
— Тихше — вона підходить! — попередила міс Марпл.
Обоє подивилися на Естер Волтерс, яка йшла по стежці готелю в їхньому напрямку.
— Гарна дівчина, — сказав містер Рейфаєл, — але жодної краплі шику. Не знаю навіть, чому це в неї не виходить, адже вдягнена вона елегантно.
Міс Марпл зітхнула. То було зітхання, яке вихоплюється в кожної жінки, хоч би скільки їй було років, коли вона бачить, як інша жінка нехтує можливості, даровані їй природою. Те, чого бракувало Естер, називалося по-різному в різні періоди життя міс Марпл. "Не досить приваблива", "не сексапільна", "без вогника в погляді". Прегарне волосся, рум'янець на щоках, карі очі, струнка фігура, приємна усмішка, але їй бракує чогось такого, що примушувало б кожного чоловіка повертати голову, коли він проминає її на вулиці.
— Їй треба одружитися знову, — сказала міс Марпл, стишивши голос.
— Звичайно, треба. Вона була б доброю дружиною для порядного чоловіка.
Естер Волтерс підійшла до них, і містер Рейфаєл сказав якимсь не дуже природним голосом:
— Нарешті ви тут! Де ви заподілися?
— Таке враження, ніби всі надсилали сьогодні телеграми, — сказала Естер. — Усі хочуть їхати звідси…
— Хочуть їхати звідси? Через убивство?
— Думаю, що так. Бідолашний Тім Кендел глибоко стурбований.