Справді, що сказали б люди, побачивши барона де Сі-гоньяка, вирядженого, як жебрак чи наймит, збирач яблук у Перші31? Ці ж міркування перешкоджали йому піти служити якомусь можновладцеві. Отож люди вважали, що рід Сігоньяків вимер, а забуття, яке росте над мертвими ще швидше, ніж трава, стирало пам'ять про цю колись впливову й багату сім'ю, і тепер мало хто знав, що на світі ще є нащадок того занепалого роду.
Вже кілька хвилин Вельзевула, здавалося, щось непокоїло, він піднімав голову, немов уловлював щось тривожне, ставав біля вікна і, впираючись лапами в шибку, намагався проникнути поглядом у глуху темряву ночі, густо почеркану смугами дощу; ніс його морщився і ворушився.
А потім серед тиші протягло загарчав Міро, і це потвердило, що кіт тривожився недарма: в околицях замку, завжди таких спокійних, безперечно, діялося щось незвичайне.
Міро все ще гавкав — голосно, як тільки міг при своїй хронічній хрипоті. Барон на всякий випадок знову застебнув камзол, який щойно збирався скинути, і встав.
— Що це з Міро? То як тільки зайде сонце, залазить у свою будку і задає на соломі хропака, мов пес сімох сплячих отроків 32, а це так розгавкався! Може, вовк шастає коло гороягі? — мовив юнак і, знявши зі стіни пояс, до якого була причеплена шпага з важкою залізною чашкою, підперезався ним, затягнувши до останньої дірочки, бо ремінь, викроєний для опасистого старого барона, міг би двічі обкрутити стан його сина.
Три сильні удари в двері пролунали з рівними проміжками один за одним, викликавши гучне відлуння в порожніх покоях замку.
Хто міг у цей час порошити самотність замку і нічну тишу? Який безталанний мандрівець постукав у ці двері, котрі давно вже не відчинялися перед гостем, не тому, що хазяїн був негостинний, а через те, що сюди не заглядав жоден прибулець?
Хто шукав притулку в цьому обійсті великого посту, в цій оселі злиднів і убозтва?
II. Балагула Феспіда
Сігоньяк зійшов по сходах, рукою прикриваючи лампу, щоб не погасив вітер. Худі пальці його, просвітлені вогником, стали прозоро-червоні, й хоча навколо стояла ніч, а вслід за ним не сонце сходило, а ступав чорний кіт, барона цілком можна було б назвати тим епітетом, яким Гомер назвав Аврору 2.
Барон відсунув засув на дверях, прочинив одну стулку і, опинившись перед якимось незнайомцем, підніс до нього лампу. В хисткому світлі з темряви виступила досить чудна голова, яка вилискувала під дощем великою лисиною кольору старого, згірклого масла. Сиве волосся, прилипле на скронях, розквітчаний прищами, пурпуровий од вина ніс випинався, наче цибулина, поміж двома очицями різного кольору, під дуже густими і навдивовижу чорними бровами, обрезклі, вкриті бордовими плямами щоки, помережані червоними прожилками, товстогубий рот п'яниці і сатира 3, підборіддя з бородавкою, на якій росло кілька волосин, шорстких і грубих, мов щетина в щітці для одягу,— все це утворювало личину, гідну того, щоб її помістили серед масок під карнизом Нового мосту 4. Але якесь добродушне лукавство пом'якшувало малопривабливі на перший погляд риси. А зморшки біля примружених очей і розтягнуті мало не до вух губи явко свідчили до того ж, що незнайомець має намір люб'язно всміхнутися. Ця голова блазня, що виступала над коміром з оборками сумнівної чистоти, увінчувала закритий у чорній обвислій халамиді тулуб, зігнутий дугою в перебільшено шанобливому поклоні.
Після такого вітання цей кумедний чолов'яга, упереджуючи запитання, яке от-от мало зірватися з уст барона, озвав1 ся трохи піднесеним і пишномовним тоном:
— Даруйте, будьте ласкаві, шляхетний пане господарю, що в таку пізню пору я наважився лостукати у двері вашого замку, не пославши поперед себе пажа або карлика, який сурмив би в ріг. Безвихідне становище не знає законів і примушує навіть вельми поштивих людей переступати межі пристойності.
— Що вам потрібно? — досить сухо обірвав барон, якому набридло базікання старого дивака.
— Притулок для мене і мого товариства, принців і принцес, Леандрів та Ізабелл5, книжників і капітанів, котрі мандрують від міста до міста колісницею Феспіда, яку, на античний манір, тягнуть бики і яка тепер загрузла в багнюці за кілька кроків од вашого замку.
-— Якщо я вас правильно зрозумів, ви — мандрівні актори і збилися з дороги?
— Краще й не витлумачити моїх слів,— одповів актор,— ви сказали дуже точно. Чи можна сподіватися, що ваша милість зважить на моє прохання?
— Моє житло доволі запущене, і нічого особливого запропонувати я не можу, однак тут вам буде трохи лучче, ніж просто неба під такою зливою.
Педант6 —— а саме таке амплуа він, схоже було, мав у трупі — вклонився, виражаючи тим свою вдячність.
Поки точилася ця розмова, П'єр, розбуджений гавканням Міро, встав і теж підійшов до дверей, став біля свого хазяїна. Дізнавшись, про що йдеться, він засвітив ліхтаря, і всі троє рушили до воза, який загруз у калюжі.
Леандр і Матамор7 підштовхували воза, а Тиран8 позганяв биків, штрикаючи їх своїм трагедійним кинджалом. Жінки, закутані в накидки, жахалися, охали і тихо скрикували. Несподіване підкріплення і — головне — досвід П'єра допомогли: важкий віз незабаром виповз із баюри на твердіше місце, дістався до замку і, проїхавши під стрілчастим склепінням брами, опинився на подвір'ї, де його й поставили.
Биків випрягли і відвели до стайні, поставили рядом з білою шкапою; актриси повискакували з воза на землю і, поправивши пом'яті спідниці, рушили за Сігоньяком до їдальні — то була тепер найпристойніша в домі кімната. П'єр знайшов у глибині дровітні оберемок хмизу, вкинув його в камін, і там весело запалахкотів вогонь. Ще тільки починалася осінь, але треба було затопити, щоб просушити вологий одяг жінок; та й ніч видалася прохолодна, і вітер аж свистів, задуваючи у щілини потрісканих дерев'яних панелей цієї пустки.
В своєму мандрівному житті актори звикли ночувати де завгодно, а проте вони з подивом оглядали це незвичайне житло, яке, здавалося, люди вже давно віддали духам і яке, мимоволі думалося, було місцем багатьох трагічних подій; одначе, як люди виховані, вони не показали ні страху свого, ні подиву.