Закінчивши цю злиденну трапезу, барон, здавалося, поринув у глибокі роздуми, сумні чи принаймні такі, в яких не було нічого приємного. Міро поклав голову на коліно господареві і втупився в нього очима, затуманеними від старості голубуватою поволокою, крізь яку, одначе, здавалося, світила іскра майже людського розуму. Він неначе розумів думки барона і хотів виразити йому своє співчуття. Вельзе-вул мурчав, виводячи свої рулади— так голосно, мовби го гуркотіла Бертина27 прядка, а часом жалісно нявкав, щоб привернути до себе увагу барона. П'єр стояв трохи осторонь, нерухомий, як ті довгі застиглі гранітні статуї, що їх можна побачити в соборах, і шапобливо ждав, коли господар, скинувши свою задуму, дасть йому якесь розпорядження.
Тим часом настала ніч, і темні тіні юрмилися по кутках кухні, як ті кажани, що пальцями своїх перетинчастих крил чіпляються за виступи на стінах. Поривчастий вітер, задуваючи в димар, роздмухував останній жар у вогні, й химерні відблиски його мальовничо освітлювали групу біля столу, об'єднану своєрідним сумним братерством, яке ще більше підкреслювало тужливе безлюддя замку. З усього роду, колись багатого і могутнього, лишився одии-єдиний пащадок, який тинявся, мов тінь, по цьому замку, де жили тепер ЛИНІ привиди його предків; з численної челяді зостався тільки один, до кінця відданий слуга, якого ніким було замінити; з трьох десятків гончаків уцілів однісінький пес, який уже майже осліп і геть посірів од старості, а чорний кіт був немовби душею цього пустинного житла.
Барон знаком показав П'єрові, що вже збирається піти. Слуга, нахилившись до вогню, запалив просмолену соснову скіпку — такими своєрідними дешевими свічками користуються бідні селяни,— і рушив уперед, освітлюючи дорогу молодому панові; Міро та Вельзевул приєдналися до них; у димному миготливому світлі смолоскипа коливалися побляклі фрески на стінах уздовж сходів, а закіптюжені портрети в їдальні немовби оживали, чорні нерухомі очі на їхніх обличчях, здавалося, дивились на молодого нащадка з болісним жалем.
В чудернацькій спальні, вже описаній нами, старий слуга засвітив мідний каганець, у якому в оливі плавав скручений гнотик, мов глист у спирті, виставлений напоказ у аптекаря, і вийшов у супроводі Міро. Вельзевул, який міг заходити сюди, коли йому заманеться, вмостився в одному з крісел.
Барон, пригнічений самотністю, неробством і нудьгою, сів У друге.
Якщо кімната і вдень була схожа на житло привидів, то ввечері, при хисткому світлі кагапця, її вигляд був набагато гірший. Шпалери пабували якихось мертвотних відтінків, а мисливець на тлі похмуро-темної зелені, здавалось, оживав у тому світлі. Приклавши до плеча аркебуз, він цілився, немов убивця, який чигає на свою жертву, і незвичайно червоні губи його ще яскравіше вирізнялися на блідому обличчі. Наче то був закривавлений рот упиря.
Вогник каганця у вологому повітрі потріскував і то спалахував яскравіше, то наче загасав, вітер гув у коридорах протяжно, мов орган, а в пустинних кімнатах чулися якісь дивні й моторошні звуки.
Погода зіпсувалася, рвучкий вітер шпурляв великі краплі дощу, вони тарабанили у вікно так, що шибки деренчала в свинцевій рамі. Часом здавалося, що рама не витримає і от-от розчахнеться, нШи знадвору хтось натискав на неї. То буря налягала на хистку перепону. Інколи, доповнюючи цей оркестр новою нотою, якась сова, з тих, що гніздилися під дахом, пискливо кричала, наче хто різав дитину, або, невдоволена світлом, підлітала до самого вікна й сердито била крильми в шибку.
Господар сумного замку звик до цих похмурих симфоній і не звертав на них ніякісінької уваги. Тільки Вельзевул із занепокоєнням, природним для тварин його породи, почувши новий звук, щоразу нашорошував рештки обрізаних вух і пильно дивився в темні кутки, немов бачив там своїми видющими в темряві очима щось недоступне для людського зору. Цей химерний кіт з диявольськими іменем і зовнішністю налякав би кояшого менш хороброго, ніж барон; судячи з вигляду, кіт знав багато чого, що відкрилося йому під час нічних прогулянок по горищах та нежилих кімнатах замку; у нього, либонь, йе раз були десь у кінці коридора зустрічі, від яких людина посивіла б. у
Сігоньяк узяв зі столу томик, на полинялій палітурці якого був витиснений родовий герб, і почав недбало перегортати сторінки. Очі його старанно бігали по рядках, але думки були десь в іншому місці — видно, їх не дуже цікавили оди і любовні сонети Ронсара 28, незважаючи на чудові рим я та винахідливі тонкощі віршування, що ніби відроджувала мистецтво давніх греків. Незабаром він відклав книжку л почав розстібати камзол, повільно, як людина, котра не хоче спати, але лягає, бо не знає, що їй робити, і сподівається в сні втопити свою нудьгу. Піщинки в пісковому годиннику сиплються так сумно, коли надворі темна дощова ніч, ти один у глибині напіврозваленого замку, загубленого серед океану вересу, і довкола на десять льє29 нема жодної живої душі!
У молодого барона, єдиного живого представника роду Сігоньяків, справді було немало підстав журитися. Його предки розорялися по-різному — ті програвали, тих розоряли війни, а деяких — марнославне прагнення пишноти, так що кожне покоління передавало наступному менше й менше добра.
Спадкові володіння, хутори, ферми і землі, які належали до замку, поволі відпадали від нього, й передостанній Сігоньяк, доклавши неймовірних зусиль, щоб відновити достаток родини,— зусиль марних, бо затикати пробоїни в кораблі, який уже тоне, пізно,— не залишив своєму синові нічого, окрім запущеного замку та кількох йрпанів 30 неродючої землі навколо нього; все інше довелося віддати кредиторам і лихварям.
Отож бідність кістлявими руками колиеала мале дитя, і губи його припадали до висохлої груді. Рано лишившись без матері — вона померла в цьому занепалому домі від туги, думаючи про гірку долю сина, про злидні, які обсядуть його, позбавивши всякої надії,— хлопець не знав ласки, тепла, що змалку оточують дітей навіть у найбідніших сім'ях. Батько виявляв своє піклування хіба що штурханами та велінням шмагати сина. А проте молодому Сігоньякові було жаль батька, він так нудьгував, що згадував із сльозами на очах ті батькові штурхани й тепер був би радий їм, бо що не кажіть, а то все-таки спілкування; але вже чотири роки барон-батько спочивав під кам'яною плитою в родинному склепі, і син його жив зовсім самотньо. Юнацька гордість не дозволяла йому появлятися серед місцевих дворян на святах і полюваннях, не маючи спорядження, гідного його титулу й походження.