Мотузяні підошви, прикріплені голубими шнурками до глибоких, обрізаних знизу вовняних шкарпеток, правили П'єрові за взуття, схоже на іспанські alpargatasи24. Цей чолов'яга носив такі грубі котурни 25, а не черевики з бантами чи, скажімо, чоботи з великим закотом, безперечно, тільки тому, що вони були дешевші, бо в найменших деталях його вбрання і навіть у самій позі, сповненій похмурої покори перед долею, прозирала сувора, стримана і чесна бідність. Притулившись спиною до стіни біля каміна і склавши на колінах руки — великі, червоні, з фіолетовим відтінком, як у виноградного листя наприкінці осені,— він нерухомо сидів навпроти кота. Вельзевул, голодний та нещасний, примостився на задніх лапах біля самісінького вогню і з глибокою увагою слухав, як хрипко булькоче юшка в казанку.
— Щось довго нема сьогодні нашого молодого хазяїна,— пробурмотів П'єр, дивлячись крізь жовтуваті закіптюжеііі шибки єдиного на кухні вікна десь край неба, де під важкими дощовими хмарами ставала щораз вужча і поступово згасала остання ясна смужка заходу.— І що за радість тинятися самому по полях? Хоч воно, правда, ніде вже не може бути більш тоскно, аніж у цьому сумному замку.
Почувся хрипкий радісний гавкіт; кінь на стайні заходився бити копитом і забряжчав об край ясел ланцюгом, яким був прив'язаний; чорний кіт, котрий почав було свій туалет, перестав водити змоченою в слині лапою по писку й понад обрізаними вухами, підвівся й ступив кілька кроків до дверей, як привітна та чемна тварина, що знає свої обов'язки і виконує їх.
Двері відчинилися; П'єр встав і поштиво скинув берет; прибулець увійшов до кухні; перед ним біг старий пес, про якого ми вже згадували, він поривався стрибати, але щоразу опадав, незграбний і важкий від старості. Вельзевул не виявив до Міро тої відкритої неприязні, з якою коти звичайно ставляться до собачої породи. Навпаки, він поглядав на собаку вельми дружньо, поводячи круглими зеленими очима і вигинаючи дугою спину. Видно було, що вони давно знають один одного й нерідко разом проводять час у глушині замку.
Барон де Сігоньяк, володар пдого запущеного замку,— а то саме він увійшов на кухню,— був молодий чоловік років двадцяти п'яти чи двадцяти шести, але такий заклопотаний і похмурий, що, на перший погляд, йому можна було дати й більше. Відчуття безсилля, цей вічний супутник бідності, зігнало з його лиця веселість і збило те весняне цвітіння, яке робить такими приємними всі молоді обличчя. Біля його стомлених очей темніли коричнюваті круги, щоки позападали, і над ними помітно випиналися вилиці; вуса, що могли б бути хвацько підкручені вгору, звисали над скорботно сту-лепим ротом униз, мовби плакали; недбало зачесане волосся чорними пасмами спадало на блідий лоб — юнак, якого можна було б назвати вродливим, був дуже далекий від усякого кокетування, а в молодих людей таке трапляється рідко, отже, він уже зовсім не думав про те, щоб комусь подобатись. Невідступний затаєний смуток страдницькими рисами ліг на його лице — воно було б дуже гарним, коли б хоч трошки щастя,— а природна в такому віці рішучість скорилася перед нездоланною лихою долею.
Молодий барон з природи був жвавий і доволі кріпкий, але тепер він рухався так кволо й повільно, наче не хотів і жити. Сонні і якісь неживі рухи, млявість у всьому показували, що йому зовсім байдуже, де бути, куди іти.
На голові у нього був старий сірий фетровий капелюх, геть пом'ятий, рвапий і такий великий, що сповзав аж до брів, примушуючи барона весь час задирати носа, аби щось побачити з-під нього. Ріденьке перо, схоже на риб'ячий хребет, ледь здіймалося біля капелюха з явним наміром зображати султан і, немовби соромлячись за себе, немічно спадало назад. Комір із старого мережива, у якому до ажурних просвітів, зроблених вправними руками мережпиці, додалось чимало дірок од ветхості, лежав на широкому камзолі, пошитому, видно, на чоловіка вищого й огряднішого, ніж худорлявий барон. Рукави того камзола висіли, мов у чернечій рясі, закриваючи руки, а глибоченні, оздоблені залізними шпорами чоботи з широкими розтрубами, сягали до самого живота. Ці чудернацькі лахмани колись належали його нині вже покійному батькові, він помер кілька років тому, і тепер син доношував одіж, якій ще за життя її першого хазяїна було місце у лахмітника. Отак виряджений у вбрання, можливо, дуже модне на початку правліпня попереднього короля, молодий барон мав смішний і заразом зворушливий вигляд: він був схожий на свого предка. Як добрий син, він глибоко ціанував пам'ять батька, і коли надівав ці дорогі реліквії, в складках яких, здавалося, вгадувались рухи і пози покійного старого дворянина, на очі йому часто набігали сльози, хоч молодий Сігоньяк облачався в батьківські шати зовсім не тому, що це йому подобалось. Він не мав одягу й був просто щасливий, знайшовши десь на дні скрині цю частину своєї спадщини. Одяг, що його носив юнак раніше, став уже малий і тісний. А батькове вбрання принаймні не тисло. Селяни, які звикли шанувати цей одяг ще на плечах старого барона, й тепер, коли його почав носити син, не бачили в тому нічого смішного і сприймали це вбрання з давньою шанобою; вони вже не помічали дірок на камзолі, так само, як і тріщин у стінах замку. Сігоньяк, незважаючи на всю свою бідність, був у їхніх очах паном, і занепад цього роду не вражав їх так, як міг би вразити людей сторонніх; а тим часом то було досить дивне і сумпе видовисько: молодий барон у старому лахмітті, па старій шкапі, в супроводі старого пса — достоту лицар смерті з гравюри Альбрехта Дюрера 26.
Привітно махнувши рукою у відповідь на шанобливий уклін ІГєра, барон мовчки сів до столу.
Старий зняв казанок з гака, висипав усе, що в ньому було, в просту глиняну миску, заздалегідь накришивши туди хліба, і поставив її перед бароном; то була капустяна юшка, яку й досі їдять по селах Гасконі; потім ІГєр дістав із буфета і приніс до столу дощечку, на якій лежала притрушена кукурудзяним борошном серветка з кусочком драглистої мамалиґи. Ці прості страви — кукурудзяна каша і миска капустяної юшки, засмаченої крихіткою сала, що, певно, випадково лишилася від принади для мишоловки,— й були убогою вечерею барона; він неуважно їв, а по боках його стільця розташувалися Міро та Вельзевул — обоє збуджено позадирали морди, сподіваючись, що і їм перепадуть якісь крихти від тієї учти. Час від часу барон кидав Міро шматочок хліба, доторкнувшись ним, щоб пахло, до сала, і пес па льоту хапав його. Шкурка з сала дісталася чорному коту, який глухо замуркотів, виражаючи велике задоволення, і витяг уперед лапу з випущеними пазурами, ніби нарихтувався захищати свою здобич.