— Чи знаєте ви, добродію, що я капітан Матаморос із преславного роду Куерно де Корнасан, свояк не менш славного сімейства Ескобомбардон де ла Папіронтонда? По жіночій лінії я походжу від самого Антея 36.
— Походьте хоч від самого місяця, якщо вам подобається,— відказав Леандр, зневажливо здвигаючи плечима.— Яке мені діло до всіх цих дурниць!
— Сто чортів у печінку! Зараз, добродію, вам буде діло до цього. Поки не пізно — геть звідси, і я помилую вас. Мені
4*
99
жаль вашої молодості. Гляньте гарненько на мене. Я — жах всесвіту, друг смерті, покровитель гробарів; скрізь, де я пройду, виростають хрести;* Моя тінь ледве наважується ходити за мною, в такі небезпечні місця я її воджу. Якщо я кудись заходжу, то тільки через проломину, а виходжу через тріумфальну арку; якщо ступаю вперед, то це для того, аби кольнути шпагою, а відступаю — щоб відбити удар; якщо лягаю, то неодмінно заславши лужок ворогами; річка, через яку я переправляюсь,— то річка з крові, арки на мосту через неї — з ребер моїх супротивників. Й втішаюсь у розпалі бою — вбиваю, трощу, рубаю, ріжу, колю, прони-* зуючи вістрям своєї шпаги. Я шпурляю вгору коней разом з верхівцями;, ламаю, наче соломинки, кості слонам. Штурмуючи фортецю, я легко вилажу на мури і засовую руку в жерла гармат — витягую звідти" ядра. Махнувши шпагоїо, я здіймаю такий вітер,, що цілі батальйони перекидаються від нього, як снопи на току. Сам Марс, коли стрічається зо мною на бойовиську, тікає, боячись, щоб я не вклав його на місці, хоч він і бог війни; моя невидана хоробрість навіюй такий жах, що досі мені, аптекареві смерті, випадало бачити сміливців тільки в спину.
— Що ж, зараз ви побачите одного в лице,— сказав Леандр і так затопив Матаморові в пику, що по всій залі луна прокотилась.
Неборака захитався й мало не гепнувся на землю, але другий помордас, не менш ваговитий, тільки з другого боку, відновив його рівновагу.
Поки це діялось, Ізабелла та Зербіна вийшли на балкон. Лукава Субретка аж за боки хапалася зо сміху, а її господиня привітно кивнула Леандрові. Край площі показався Пандольф із нотаріусом — розчепіривши всі десять пальців, вирячивши від подиву очі, дивився, як Леандр лупцює Ма-тамора.
— Клянусь шкурою крокодила і рогом носорога! — зарепетував Матамор.— Твоя могила готова, нікчемний приблудо, бродяга без честі й совісті, вона жде, і я зараз штурхону тебе туди! Лучче б ти потягнув за вуса тигра або за хвіст змію в лісах Індії. Дратувати Матамора! Та сам Плутон37 із своїми вилами не наважився б на таке. Я б стягнув його з пекельного трону й забрав собі Прозерпіну. Тож уперед, моя смертоносна рапіро, покажись на божий світ, блисни на сонці й увіткнись, мов у піхви, в черево цього зухвальця. Я жадаю його крові, я вирву його мозок і тельбухи, витягну з нього душу поміж зубами.
Кажучи це, Матамор напружував усі жили, водив очима, клацав язиком і, здавалося, щосили старався витягнути з піхов свій непокірний клинок. Він аж упрів з натуги, але обачлива смертоносна рапіра воліла сьогодні лишатися вдр-ма, певно, щоб сталь на вологому повітрі не втратила свого блиску.
Леандрові набриддо дивитися на ці блазенські кривляння, і він так копнув хвалька ногою, що той відлетів на другий бік сцени, а сам, вишукано вклонившись Ізабеллі, щшов собі.
Матамор, упавши на спину, дриґав тонкими ногами, нче перевернутий коник. Нарешті слуга й Пандольф допомогли йому встати, і тоді, впевнившись, що Леандра вже недоа, він, задихаючись і захлинаючись од люті, вигукнув:
— Будь ласкавий, Скапене, стягни мене залізними обручами, бо мене розпирає шаленство, я зараз вибухну, як бомба! А ти, невірний клинок, який у найвирішальнішу міть зраджує свого хазяїна,— це так ти віддячуєш мені за щ що я завжди напував тебе кров'ю найдоблесніших воїнів і найхоробріших дуелянтів? Тебе треба було б розламати
00 коліно на тисячу кусочків за твою боягузливість, зрадливість і нікчемність; але ти дав мені зрозуміти, що істинний вояк завжди має боротись, а не втрачати дорогоцінний час у рюбовних втіхах. Справді-бо, за цей тиждень я не розгромив жодної армії, не зіткнувся ні з драконом, ні з якимось іншим чудовиськом, не доставив смерті належну кількість трупів/ і меч мій уже вкрила іржа — іржа ганьби, плід байдикування! На очах у моєї красуні цей молокосос глумиться з мене, ображає і під'юджує мене! Добрий урок! Філософське напучення! Повчальна байка! Тепер я щодня до сніданку вбиватиму принаймні двох-трьох чоловік, щоб моя рапіра не іржавіла. Нагадуй мені про це, Скапене.
— Леандр от-от повернеться,— сказав слуга.— Може, спробуємо разом витягнути з піхов вашу грізну шпагу?
Матамор уперся в бруківку, Скапен учепився за чашку руків'я, Пандольф — за Скапена, а нотаріус за Пандольфа, смикнули кілька разів, клинок піддався спільним зусиллям,
1 три телепні покотилися шкереберть в один бік, а сам хвалько, дриґаючи ногами і все ще тримаючись за піхви своєї зброї,— у другий.
Хутенько вставши, він схопив рапіру й пишномовно сказав:
— Тепер Леандрові амба; єдиний для нього спосіб уникнути смерті, це переселитися на якусь далеку планету. Хай він залізе хоч у самісіньку середину землі — я витягну його звідти і пронижу своїм мечем, якщо мщ страхітливий, ЦІ? у Медузи38. погляд ще до того не оберне його на камінь.
Невдача Матамора не похитнула Пандольфової віри в його доблесть, і впертий старик наполягав на своїй недоладній думці видати дочку за цього пишного пана. Ізабелла зайшлася плачем, твердячи крізь сльози, що краще вже піти в монастир, аніж погодитись на такий шлюб. Зербіна як тільки могла підтримувала красеня Леандра й поклялася своєю невинністю — о, яка прекрасна клятва! — що того шлюбу не буде. Матамор пояснив цю холодну зустріч надмірною скромністю, властивою добре вихованим людям, які не люблять показувати своїх почуттів. До того ж він ще й не позалицявся до неї, не показав себе в усій пишноті слави, беручи в цьому приклад з Юпітера в його ставленні до Семели39, яка захотіла побачити свого божественного коханця в усьому блиску його могутності і згоріла, перетворившись на купку попелу.
Не слухаючи більше хвальковитого вояка, обидві жінки пішли собі додому. А Матамор, хизуючись своєю вишуканою чемністю, велів Скапенові принести гітару, поставив ногу на кам'яну тумбу й заходився лоскотати їй черево, щоб примусити інструмент сміятись. А тоді почав іще мугикати по-іспанському куплет сегідильї 40, з такими чудернацькими переливами голосу, такими немислимцми звуками, наче то Ра-мінагробіс41 наспівував серенаду для білої кицьки на даху.