— Це означає,— озвався служник, який вдавав, буцімто з величезним напруженням слухає запальну мову хазяїна,— наскільки я можу збагнути своїм кволим розумом вашу блискучу красну мову, щедро оздоблену влучними висловами й пишними метафорами в східному стилі,— це означає, що ваша найхоробріша милість примітили якусь молоденьку городяночку, то пак, що ви закохалися, як простий смертний.
— Далебі, ти доволі кмітливий як для слуги,— відказав Матамор недбало, із зверхньою добродушністю,— ти проник прямо в суть. Справді, я таки мав слабість закохатись; але не бійся — моя хоробрість від цього не стане менша. Я не Самсон, щоб дати себе обстригти, і не Алкід, щоб прясти пряжу30. Даліла не посміла б доторкнутися до мого волосся. А Омфала хіба що роззувала б мене. А якби хоч у чомусь не послухалась, то я б примусив її чистити мені шкуру не-мейського лева,, як іспанський плащ. На дозвіллі появилась у мене одна принизлива для мужнього серця думка. Це правда — я здолав людський рід, але не весь, а тільки половину його. Жінки, як істоти кволі, не попали під мою силу. Було б негідно стинати їм голови, відрізувати руки й ноги, розрубувати їх навпіл аж до пояса, як то звичайно я роблю із своїми ворогами чоловічого роду. Це воєнні грубощі, неприпустимі щодо жінок. З мене вистачить поразки їхнього серця, добровільної капітуляції душі, розправи над їхньою доброчесністю. Правда й те, що я покорив їх більше, ніж піщинок у морі і зірок на небі, що я вожу за собою чотири сундуки, повні любовних записок, листів та всяких інших послань, і що сплю на матраці, набитому чорнявими, русявими, білявими, рудими кучерями, що їх дарували мені навіть найсором'язливіші скромниці. Сама Юнона 31 ластилася до мене, тільки я відтрутив її, тому, що вона трохи переспіла в божественному безсмерті, хоча й відновлює щороку своє дівоцтво, купаючись у Канафоському джерелі. Проте
4 6—260
07
всі ці звитяги для мене — поразки, мені не потрібен лавровий вінець, у якому не вистачає одного листочка, бо той вінець буде ганьбою на моєму чолі. Прекрасна Ізабелла наважується чинити мені опір! Я ціню будь-яку смілість, але такого зухвальства не потерплю, тож хай вона принесе мені на срібній таці золоті ключі від свого серця, на колінах, простоволоса, благаючи помилування. Іди, Скапене, і зажадай, щоб ця фортеця здалася. Даю три хвилини на роздуми — в ці хвилини пісковий годинник тремтітиме в руці переляканого Часу.
І Матамор зупинився в кумедній, незграбній позі, ще смішніший від його надзвичайної худорби.
Незважаючи на глумливі вимоги Скапена, вікно не відчинялося. Гарнізон у складі Ізабелли-та Зербіни, певен, що стіни кріпкі і їх не пробити, не "подавав ніякісіньких ознак життя. Матамора ніщо не могло здивувати, а ця тиша все-таки здивувала.
— Sangre у fuego32! Земля і небо! Грім і блискавка! — вигукнув він, настовбурчивши вуса, мов роздратований кіт.— Ці шльондри й не поворухнуться, як дохлі кози. Хай вивішують прапор і здаються, а то дмухну раз — і весь дім полетить шкереберть! Здорово буде, якщо її, немилосердну, розчавлять руїни. Скапене, друже, чим ти пояснюєш такий затятий опір моїм чарам, котрим, як відомо, немає рівні на нашій земноводній кулі і навіть на Олімпі, в осередку богів?
— Пояснення тут зовсім просте. Якийсь Леандр — ясне діло, не такий красень, як ви, але ж не всі мають гарний смак,— уклав таємну змову з ними; ваша доблесть кидається на штурм фортеці, вже підкореної іншим. Ви полонили батька, а Леандр — дочку. От і все.
— Ти сказав — Леандр? О, не повторюй більше цього ненависного, гидомирного імені, а то я в нестямній люті зірву з неба сонце, виколю очі місяцеві і, схопивши землю 8а кінці її осі, так трусону, що буде новий потоп, як за Ноя чи Огігеса33. У мене під носом упадати за Ізабеллою, дамою моїх мрій! Де ти, проклятий баламуте, мерзотний розпуснику, наречений шибениці, покажись, я розірву тобі храп, розмалюю хрестами пику, проштрикну тебе шпагою, продірявлю, як решето, випущу тельбухи, задушу, розтопчу, спалю на вогнищі і геть розвію попіл! Тільки появись, поки я лютий,— громом із своїх ніздрів я швиргону тебе по той бік світу, в геєну вогненну, ти полетиш у такі захмарні далі, що ніколи й не сядеш на землю. Перейти мені дорогу! Я сам здригаюсь, як подумаю, скільки горя може накликати це нахабство на бідне людство. Бо як по заслузі заплатити за
такий злочин, не розбивши ударом усю планету? Леандр — суперник Матамора! О Магом34 і Терваган35! Перелякані слова не сміють вийти і проголосити таке безглуздя* їх не можна звести докупи, як тільки хапаєш їх за комір, аби з'єднати — вони виють, знаючи, що я не прощу їм такої вольності, Віднині і на віки вічні Леандр — о язик мій, даруй мені ласкаво, що примушую тебе вимовляти це підле ім'я! — може вважати себе за небіжчика, хай іде до каменяра й замовляє собі надгробок, якщо тільки я милостиво дозволю, щоб його поховали, бо то буде для нього вельми велика честь.
— Клянусь кров'ю Діани! — перебив служник.— Воістину про вовка промовка... Його мость Леандр он якраз іде, не поспішаючи, по майдану. Зараз ви йому гарненько викладете всю правду; то буде прекрасне видовисько —"* поєдинок двох таких сміливців, бо, не критимусь од вас, серед місцевих учителів фехтування та їхніх помічників цей добродій зажив собі слави неабиякого бійця. Так що виймайте свою шпагу; а я, коли дійде до бою, пильнуватиму, щоб міські сторожі не перешкодили вам.
— Побачивши іскри від наших шпаг, вони, нікчеми, дременуть куди очі бачать і не посміють ступити в цей вогпен-но-кривавий круг. Будь зі мною, добрий мій Скапене, якщо ненароком я дістану тяжку рану, то ти приймеш мене в свої обійми,— відказав Матамор, який дуже любив, коли його поєдинки припинялися.
— Сміливо станьте перед ним,— сказав служиш підштовхуючи хазяїна,— і перетніть йому дорогу.
Побачивши, що відступати нікуди, Матамор насунув аж на очі капелюха, підкрутив вуса, стиснув руків'я своєї здоровенної рапіри і, ступивши вперед до Леандра, якнайзух-валішим поглядом грізно зміряв його від голови до ніг; але то була тільки бравада, бо зуби його цокотіли, аж луна йшла, а тонкі ноги тремтіли, як очерет під подувом холодного вітру. Йому лишалась одна-єдина надія — налякати Леандра своїм крикливим голосом, погрозами і похвалянням — зайці часто наряджаються в левову шкуру.