Ідучи, старий ретельно замкнув двері, і тепер Леандр благав Ізабеллу, щоб вона, уникаючи крайностей, погодилася втекти з ним до знайомого пустельника — той може обвінчати молодих, яких пригнічує батьківський деспотизм. Дівчина скромно відповіла, що й вона, щиро признається, не байдужа до Леандрової пристрасті, але треба поважати тих, хто дав нам життя, та й не знати ще, чи справді може той пустельник обвінчати; а проте вона твердо обіцяє, що з усієї сили опиратиметься батькові і скоріше пострижеться в черниці, аніж покладе свою руку в Матаморову лапу.
Закоханий молодик іде собі, він має щось зробити, йому допоможе слуга — спритний пройдисвіт, меткий ва-всякі викрути, видумки та воєнні хитрощі, як сам добродій Поліен21. Увечері він знову повернеться сюди, під балкон, і розповість коханій про свої починання.
Тільки-но Ізабелла зачинила вікно, як на сцену вийшов, наче його тут тільки й ждали, Матамор. Поява улюбленого персонажа справила велике враження. Він мав дар викликати сміх навіть у найпохмуріших глядачів.
Не було нічого такого, що б розлютувало Матамора, а проте він, широко розставляючи ноги циркулем і ступаючи довжелезними, наче ті слова, про які розповідає Горацій 22, кроками підійшов майже до краю сцени і, випнувши груди, став перед свічками, зухвало та зневажливо, ніби викликав на поєдинок усю залу. Крутячи вуса, він так поводив очима, роздував ніздрі і страшенно сопів, ніби, задихаючись від гніву за якусь велику кривду, хотів вигубити весь людський РІД.
Задля урочистого випадку Матамор витяг із сундука майже новий костюм, який надівав тільки в найкращі дні,—-чудернацький у своїй комічній іспанській пишноті, ще кумедніший при надзвичайній худорбі хазяїна. Складався він з вигнутого на грудях, немов лати, камзола, посмугованого поперечними жовтими й червоними пасмами, які сходилися спереду біля ряду ґудзиків, схожі на перевернуті крокви. Камзол спускався низько на живіт. Краї та пройми були обшиті круглими шнурками того ж кольору; такі самі смуги вигадливими спіралями вилися на рукавах камзола і на коротких штанях, руки й ноги в тому вбранні були якісь смішні і скидалися на розцяцьковані трубочки. Якби кому спало на думку вирядити півпя в червоні панчохи, то, глянувши на ноги того півня, можна було б уявити собі гомілки Матамора. Здоровенні жовті банти, мов качани капусти, розпустилися на його черевиках з червоними дірочками; підв'язки, маючи кінцями, стягували над колінами його ноги, такі ж сухі, як у цибатої чаплі. Пишний комір з картонною підкладкою, з накрохмаленими брижами, котрі утворювали ряд вісімок, облягав шию і примушував задирати підборіддя, що допомагало в ролях чванькуватих зухвальців, яких грав Матамор. На голові у нього був капелюх у стилі Генріха IV23, з піднятими крисами, прикрашений червоними та білими перами. За плечима метлявся плащ такого ж кольору, як і решта вбрання, потіпаний унизу, мовби прикрашений торочками, і смішно піднятий здоровенною рапірою, кінець якої задирався вгору, бо його перетягувала важка чашка руків'я. На кінці тієї довжелезної рапіри, на яку, мов на рожен, можна було б настромити десяток сарацинів 24, висіла тонко сплетена з латунного дроту розетка, що правила за павутину і наочно показувала, як рідко Матамор пускав у діло свою жахливу зброю. Глядачі, котрі мали добрі очі, могли побачити навіть маленького металевого павучка, який спокійнісінько висів на павутинці, певен, що ніхто його не потурбує, не відірве від роботи.
В супроводі свого слуги Скапена, якому вістря хазяйської рапіри, здавалось, от-от може виколоти очі, Матамор два чи три рази обійшов сцену, побрязкуючи острогами, насунувши аж до очей капелюха і так кумедно викривляючись, що глядачі заходилися сміхом. Царешті він зупинився і, стоячи перед рампою, почав свою мову, сповнену всяких побрехеньок, перебільшень вихвалянь; перекажемо коротко зміст його виступу, який може довести вченим людям, що автор п'єси читав Плавтового 25 "Хвальковитого воїна" — родоначальника всього племені Матаморів.
— Сьогодні, Скапене, я вельми охоче залишу свою смертоносну рапіру в піхвах, дам їй короткий відпочинок — хай лікарі-зцілителі подбають про дальше заселення кладовищ, яким звичайно я даю поселенців. Той, хто, як я, скинув з престолу перського шаха, хто однією рукою, схопивши турецького султана за бороду, витягнув його із самісінького табору, а другою порішив десять тисяч невірних турків, хто, штурхонувши ногою, розвалив укріплення сотні фортець, хто послав виклик долі, приборкав, мов дикого звіра, випадок, пустив димом невдачу, обскуб, наче гусака, Юпітеро-вого орла 26, коли цей бог не прийняв мого виклику на герць, бо він боїться мене дужче, ніж титанів27, хто, подолавши громовицю, розпоров небо шпичаками своїх вусів,— той, певна річ, може дозволити собі трошки перепочити і пожартувати. Зрештою, підкорений всесвіт уже й не опирається перед моєю відвагою, а парка Атропа дала мені знати, що пожиці, якими вона завжди перерізує нитку скошеного моєю шпагою життя, вищербились і довелося віднести їх до точильника. Так що, Скапене, мені треба обома руками стримувати свою хоробрість, припинити на якийсь час поєдинки, війни, вбивства, спустошення і руйнування міст, бої з гігантами, винищення, за прикладом Тесея і Геракла, чудовиськ 28,— бо ж саме в таких діяннях виливається звичайно шаленство моєї нестримної хоробрості. Я хочу відпочити. Хай і смерть трохи перепочине! А от у яких забавках проводить своє дозвілля його мость Марс, цей нікчемний підмайстер поряд зі мною? В обіймах білих і ніжних рук
Ao CTop. 128
До стор. 173
Венерн,— яка, будучи богипею вельми розважливою, воліє воь нів, глибоко зневажаючи свого кульгавого чоловіка-рогонос-ця29. Тож і мені захотілося трохи пом'якшити свою душу, але, бачу, Купідон ніяк не наважується пустити свою стрілу з золотим наконечником у такого сміливця, тому я знаком підбадьорив його. Навіть більше — аби його стріла могла вразити це благородне серце лева, я скинув кольчугу, зроблену з каблучок, дарованих мені богинями, імператрицями, королевами, принцесами, знатними дамами всього світу, моїми знаменитими коханками, щоб магічна сила тих каблучок боронила мене в найшаленіших, найвідчайдушніших моїх вчинках.