Завіса повільно розкрилась, і глядачі побачили на сцені міську площу, непевне місце, зручне для всяких інтриг та сутичок простенької комедії. То було перехрестя, де стояли будинки з високими шпилястими дахами, чітко вирізненими поверхами, віконцями із свинцевими рамами, з трубами, над якими немудрящими спіралями — вився димок, здіймаючись назустріч хмарам, до неба такого кольору, що його і щіткою не можна було б відмити, щоб відновити первісну чистоту. На розі двох вулиць, котрі з відчайдушним зусиллям намагалися заглибитись у полотнища, аби створити враження перспективи, стояв будинок, у якому двері й вікно були справжні, не намальовані. На одній кулісі був іще й балкон, і по сходах, яких глядачі не бачили, можна було вибратися на цю споруду, призначену для розмов, викрадень та інших сцен на іспанський манір. Так що театр нашої невеличкої трупи був доволі добре обладнаний як на ті часи. Правда, знавцеві, певно, здалися б, що декорації намальовано трохи по-дитячому невправно і неприродно. Черепиця на дахах привертала погляд надто яскравим червоним кольором, листя дерев, що росли перед будинками, було синювато-зелене, а окремі шматки неба пишалися неправдоподібною синявою; але в цілому поблажливі глядачі досить легко могли уявити собі, що перед ними — міська площа.
Двадцять чотири свічки, з яких старанно зняли нагар, яскраво освітлювали ці скромні декорації, незвиклі до такого свята. Побачивши ту пишноту, публіка схвально загомоніла.
Вистава починалася сваркою добропорядного городянина Пандольфа з його дочкою Ізабеллою: закохана в білявого красеня, дівчина рішуче відмовлялась вийти заміж за капітана Матамора, який страшенно сподобався батькові; Зербі-на, служниця, підкуплена Леандром, з усіх сил підтримувала свою молоду господиню. Пандольф лаяв на чому світ стоїть зухвалу Субретку, а вона теж не лізла в кишеню по слово — відповідала сотнями веселих витівок і радила йому самому одружитися з Матамором, якщо він так його любить. А вона ніколи не потерпить, щоб її пані стала жінкою цього нікчеми без стида й без совісті, з такою пикою, що тільки щиглів давати, цього опудала, яке хіба що на городі ставити. Розлючений батько хотів побалакати з Ізабеллою наодинці і, штовхаючи Зербіну, намагався загнати її в приміщення; лукава служниця плечем ніби й подавалася перед штурханами старого, а сама стояла на місці і так плавно вигинала стан, так вигадливо крутила стегнами і так кокетливо шурхотіла спідницею, що краще не змогла б і справжня балерина; і, коли Пандольф марно силкувався штовхати її, ще й сміялася на весь рот, не боячись, як би не подумали, що він у неї надто великий, показуючи всі тридцять два зуби, мов східні перли, ще блискучіші при світлі свічок, сміялася так, що могла б розвіяти навіть смуток Геракліта20. Підведені рум'янами очі сяяли, наче діаманти, губи палали карміном, а новенька спідниця, пошита з шовку, що його подарував маркіз, метлялася від різких рухів і виблискувала, аж іскри сипались.
її гра викликала оплески всієї зали, і володар замку подумав, що мав добрий смак, спинившись у своєму виборі на цій перлині субреток.
Тим часом на сцені появився новий персонаж — вийшов, озираючись на всі боки, наче хотів, щоб його не побачили. То був Леандр, якого ненавидять батьки, чоловіки, опікуни і люблять жінки, дочки та вихованки, одне слово — Коханець, той, про кого мріють, кого ждуть і шукають, хто має зробити все, чого сподіваються від ідеалу, оживити видуманий образ героя поем, комедій і романів, бути втіленням юності, пристрасті, щастя, не знати жодної людської слабості, ніколи не відчувати ні голоду, ні спраги, ні спеки, ані холоду, ні страху, ні втоми, ні нудьги і завжди — й удень і вночі — зітхати, ніжно воркувати, освідчуючись у коханні, очаровувати дуеній, підкуповувати служанок, лазити по драбинах, вихоплювати шпагу при зустрічі з супротивником і до всього цього — ходити чисто поголеним, з гарною зачіскою, в добірній білизні та одежі, пускати бісики і стулювати бантиком губи, як то й личить сущому героєві! Жахливе ремество, його не окупить любов навіть усіх жінок світу!
Леандр, який сподівався зустріти тут тільки Ізабеллу, побачив Пандольфа й зупинився в тій добре завченій перед дзеркалом позі, яка давала йому можливість показати всі свої достоїнства: спираючись на ліву ногу, права — трошки зігнута, одна рука лежить на руків'ї шпаги, а другу піднято до лиця, щоб виблискував здоровенний чудо-діамант, очі палають вогнем і ніжністю, на устах — усмішка, яка відкриває білу емаль зубів. У цю мить він і справді був гарний: нбві стрічки освіжали вбрання, між камзолом і штаньми пінилася сніжно-біла сорочка, а вузькі, оздоблені широкою пряжкою черевики на високих підборах доповнювали витончену зовнішність цього блискучого кавалера. Тож він і мав неабиякий успіх у жінок; навіть глумлива Іоланта не знайшла в ньому нічого смішного. Поки тривала ця німа сцена, Леандр повів очима поверх рампи *і зупинив свій звабливий погляд на маркізі, дивлячись так палко й благально, що вона мимоволі зашарілася; потім перевів очі на Ізабеллу, 4 але тепер його погляд був уже пригаслий і неуважний, немовби підкреслював різницю між коханням правдешнім і вдаваним.
Побачивши Леандра, Пандольф просто осатанів. Зараз же одіслав додому дочку і служницю, але Зербіна все-таки встигла заховати в кишеню Леандрову записку, в якій той просив Ізабеллу вийти вночі на побачення. Лишившись наодинці з батьком, молодий коханець вельми поштиво почав запевняти, що у нього чесні наміри — зав'язати найсвятіші узи, що він чоловік знатного походження, поважаний у вищому світі, має деяку вагу при дворі, а найголовніше — що його ніщо, навіть смерть, не відверне від Ізабелли, бо вій любить її дужче за своє життя; нахилившись з балкона, дівчина захоплено слухала знадливі слова і, граційно киваючи головою, подавала Леандрові знаки, що вона цілком згодна з ним. А Пандольф, незважаючи на це медоточиве красномовство, по-старечому вперто поклявся всіма богами, що добродій Матамор таки буде його зятем або ж дочка піде в монастир. І одразу ж подався шукати нотаріуса, аби, не відкладаючи, усе й зробити.