Хитра Зербіна знайшла привід — треба, мовляв, помити квіти — і вихлюпнула на нього глечик води, та це не погасило музичного запалу кавалера.
— Прекрасні очі Ізабелли ронять сльози розчулення,— сказав Матамор,— бо в мені живе не тільки герой, а й віртуоз, я володію лірою так же досконало, як і шпагою.
На лихо, Леандр, який тинявся десь поблизу, почув звуки тієї серенади, занепокоєний, появився знову і, не стерпівши, що цей нахаба бриньчить під балконом його коханої, вирвав гітару з рук Матамора, який аж остовпів од жаху. А потім так бахнув нею горопашного музику по черепу, що інструмент лопнув, хвалькова голова простромилася крізь дірку, а гітара опинилась на шиї, немов китайська колодка. Леандр, не випускаючи грифа гітари, почав тягати бідолашного Матамора то сюди, то туди, рвучко смикаючи, стукаючи об куліси, підводячи до свічок, ніби намагаючись підпалити його, і все це викликало в залі веселий сміх. Досхочу потішившись, він раптом відпустив хвастуна, і той упав на живіт. Уявіть собі, який вигляд мав безталанний Матамор, лежачи отак, немов із сковородою на голові.
Але муки його на тому не кінчилися. Слуга Леандра, відомий своєю невичерпною винахідливістю, вдався до підступних хитрощів, аби перешкодити одруженню Ізабелли і Матамора. Він підіслав якусь Доралісу, вельми кокетливу й легковажну дівицю, і та появилася на сцені разом із своїм братом-забіякою,— Тиран, котрий грав цю роль, зробив найлютішу свою міну, а до того ж ніс іще під рукою дві довжелезні рапіри, складені навхрест, що надавало їм зловісного і страшного вигляду. Дораліса поскаржилася, що добродій Матамор спокусив її, а тоді покинув заради Пан-дольфової дочки Ізабелли, а це страшна кривда, ганьба, яку може змити тільки кров.
— Скоріше порішіть цього горлоріза,— квапив Пандольф свого майбутнього зятя.— Для вас, лицаря незрівнянної хоробрості, якого не злякали полчища сарацинів, то все одно, що раз плюнути.
Після безлічі кумедних вивертів Матамор зрештою нарихтувався до бою, але весь тремтів, як осиковий лист, і забіяка, Доралісин брат, першим же ударом вибив у нього з рук шпагу та й ну лупцювати його плазом рапіри, аж доки той не закричав, благаючи пощади.
А на додаток до цієї сміхотворної сцени прийшла ще стара Леонарда, одягнена, як іспанська дуенья, і, витираючи здоровенною хусткою свої совині очі та голосно зітхаючи, сунула під ніс Пандольфові зобов'язання оженитися з нею, скріплене підробленим підписом Матамора. Удари знову посипались на бідолашного вояка, викритого в таких злочин-ствах, і тоді вже всі зажадали йому кари —• за брехню, похвальбу та боягузтво прирекли, щоб він оженився з Леонар-дою. Пандольф, який відчував тепер до Матамора тільки огиду, охоче віддав руку своєї доньки сущому дворянинові — Леандру,
Ця комедія, так живо зіграна акторами, викликала бурхливі оплески. Чоловіки визнали, що Субретка просто чудова, жінки по справедливості оцінили скромну чарівність Ізабелли, а Матамор дістав схвалення всіх глядачів — своїм виглядом, комічною піднесеністю, страшенно чудернацькими і несподіваними жестами він дуже підходив до такої ролі. Прекрасні дами були в захопленні від Леандра, хоча, на думку чоловіків, цей актор був надмірно франтуватий. Він завжди справляв таке враження і, правду кажучи, іншого й не хотів, бо куди вище ставив свою особу, аніж талант. У вродливої Серафіни появилося немало палких прихильників, і не один молодик, ризикуючи прогнівити свою милу сусідку, поклявся б своїми вусами, що то вельми принадна дівчина.
Сігоньяк із-за лаштунків з величезною насолодою стежив за грою Ізабелли, хоч інколи, слухаючи, як ніжно бринить її голос, коли вона відповідає Леандрові, барон відчував у душі ревність — він ще не звик до вдаваної театральної любові, за якою часто криється глибока неприязнь і огида.
Тож коли після закінчення вистави він підійшов похвалите молоду акторку, вигляд у нього був дещо неприродний.
— Ви, Ізабелло, так прекрасно граєте закоханих жінок, ніби то зовсім і не гра.
Дівчина помітила баронову напруженість і легко відгадала причину її.
— Хіба не в цьому моя робота? — відповіла вона, всміхнувшись.— І хіба не тому мене взяли в трупу?
— Ца правда,— мовив Сігоньяк,— але здавалося, що ви й справді щиро закохані в цього джиґуна, котрий тільки й уміє, що шкірити зуби, як той пес, коли його дратують, та хизуватися своїми ногами!
— Така у мене роль; не могла ж я стояти, як пень, з похмурою і впертою міною! Зрештою, хіба я в чомусь була нескромна, зробила щось непристойне для благородної дівчини? Якщо не догледіла чогось, jro скажіть, і я виправлюсь.
— О ні! Ви були як воістину доброчесна дівчина, добре вихована, з прекрасними манерами, у вашій грі немає ніякої вади, вона така щира, правдива і добропристойна, що можна подумати, ніби все відбувається насправді.
— Дорогий бароне, вже гасять вогні. Всі розійшлися, й ми зараз опинимось у темряві. Накиньте мені на плечі накидку і проведіть мене, "якщо ваша ласка, до кім* нати.
Сігоньяк досить вправно, хоча руки йому трохи й тремтіли, упорався з цим новим для нього обов'язком поклонника актриси, і вони обоє вийшли з зали, де вже нікого не було.
Оранжерея містилась осторонь замку, трохи ліворуч, серед великих дерев. Замок з цього боку був такий же прекрасний, як і з протилежного. Далі починався парк, який лежав нижче від квітника, і очам відкривалася насамперед тераса замку, прикрашена бильцями на пузатих стовпчиках, поміж якими на певній відстані одна від одної стояли па цоколях фаянсові білі й блакитні вази з останніми осінніми кущиками та квітами.
В парк вели сходи, починаючись од цегляної, облямованої каменем стіни, яка підтримувала терасу. Все це мало дуже величний вигляд.
Було десь близько дев'ятої години. Вже зійшов місяць. Легенький туман, схожий fía сріблястий серпанок, пом'якшував обриси речей, але не стирав їх. Добре було видно фасад замку, деякі вікна там світилися червоним світлом, а деякі поблискували в місячному сяйві, мов риб'яча луска. Рожеві тони цегли в цьому освітленні набували м'якого бузкового відтінку, а біле кам'яне облямування видавалося перлисто-сірим. На нових сланцевих плитках дахів спалахували, мов на полірованій сталі, ясні відблиски, а чорне мереживо гребеня чітко вирізнялося на прозоро-молочному небі. Краплі світла падали на листя кущів, відбивалися на гла* денькій поверхні ваз і діамантами розсипались по газону, що розкинувся перед терасою. Вдалині очам відкривалася не менш чарівна картина, схожа на пейзажі Брейгеля Райського 42: алеї парку бігли кудись і губилися в голубому тумані, а в кінці їх часом спалахували, ніби вогники, сріблясті цятки — відблиск чи то від мармурової статуї, чи від струменів водограю.