Дівчинка, що спала на другому кінці лави, прокинулась і випросталась. Потім відкинула коси, відкривши своє лице, таке засмагле, що пасмо чорного волосся на лобі було майже непомітне. Але з-під тої засмаги проступала воскова блідість — глибока матова блідість. Гострі вилиці випинали над безкровними щоками. Синюваті обвітрені губи скривилися в хворобливій усмішці, відтуляючи перламутрово-білі зуби, шкіра на тих посіверілих губах лущилась.
Усе життя цієї істоти немовби зосередилося в очах. Вони видавалися величезними на худому обличчі, а чорнота, що широким ореолом розлилася довкола, підкреслювала якийсь незвичайний, гарячковий блиск їх. На ясних, майже голубих білках поміж довгими пухнастими віями чітко вирізнялися темпі зіниці. Втупившись у прикраси Ізабелли та Серафіни, ці незвичайні очі спалахнули дитячим захопленням і хижою жадобою. Маленька дикунка, ясна річ, не підозрювала, яка невисока ціна тим коштовностям. Сяйво позумента з су-хозлотиці, мінливе поблискування намиста з підроблених венеційських перлів засліпили і причарували її. Певно, за все своє життя мала ще не бачила такої розкоші. Ніздрі її роздувалися, щоки ледь порожевіли, а бліді губи кривилися в злостивій посмішці, яку час від часу переривало дрібне, сухе, гарячкове цокотіння зубів.
На щастя, ніхто з прибульців не глянув на цю жалюгідну купку лахміття, яка тремтіла від нервового збудження, бо дикий і зловісний вираз, що застиг у рисах блідого обличчя, міг би не на жарт налякати їх.
Не маючи сили перебороти свою цікавість, дитина простягнула темну, тонку й холодну руку, схожу на лапу мавпи, і, доторкнувшись до плаття Ізабелли, з неприхованим задоволенням і якимось любострасним тремтінням помацала пальцями матерію. Пом'ятий, витертий по всіх складках оксамит видався їй новим-новісіньким, найбагатшим, най-м'якшим у світі.
Дотик був зовсім легеньким, але Ізабелла обернулась і, побачивши жест малої, по-материнському всміхнулася до неї. А дівчинка, тільки-но відчула на собі погляд, мйттго надала своєму обличчю тупого виразу недоумкуватої простачки, показавши таку природну вправність у володінні, мімікою, яка зробила б честь досвідченій актрисі; а тоді сказала жалісним голосом, з місцевою вимовою:
— Наче покров богоматері на олтарі!
Потім, опустивши вії, чорна бахрома яких сягала мало не до щік, вона відкинулась на спинку лави, склала руки, схрестивши великі пальці, і вдала, буцімто заснула, зморена втомою.
Прийшла висока, непривітна Міонетта, сказала, що вечеря готова, і всі подалися в сусідню кімнату.
Актори віддали найвищу шану стравам добродія Чиригирі і, хоча й не знайшли серед них обіцяних делікатесів, усе-таки вгамували голод, а головне — спрагу, раз у раз прикладаючись до бурдюка, що під кінець геть зморщився, наче козиця, з якої зовсім вийшло повітря.
Всі вже збиралися встати з-за столу, коли це надворі загавкали собаки, почувся кінський тупіт. А за мить пролунали три нетерплячі і владні удари в двері, сповістивши, що прибув гість, який не звик довго чекати. Міонетта кинулась до дверей, відсунула засув, і на порозі став якийсь дворянин, оточений собаками; ті, мало не збивши з ніг служницю, враз розбіглися по всіх кутках, гасали, шукаючи об'їдків, вилизували вже прибрані зі столу тарілки, за якусь мить виконавши роботу кількох посудниць.
Прибулець, не розбираючись, де грішне, а де праведне, шмагонув раз-другий канчуком своїх псів і зразу, мов якими чарами, вгамував той шарварок; собаки поховалися під лавками, полягали, захекані, висунувши язики, поклавши голови на лапи або скрутившись клубком; а дворянин, гучно дзенькаючи острогами, з певністю людини, яка скрізь і всюди почуває себе вдома, ступив до кімнати, де вечеряли актори. Чиригирі, тримаючи берет у руці, йшов слідом, улесливий і несміливий, хоча він був і не з полохливих.
Стоячи на порозі, гість легенько доторкнувся до крисів капелюха й окинув спокійним поглядом акторів, які мовчки відповіли йа його привітання.
То був чоловік років тридцяти — тридцяти п'яти; біляве волосся пишними кучерями облямовувало його веселе обличчя, що аж пашіло од вітру та швидкої їзди. Ясно-голубі випуклі очі блищали, ніс на кінці був наче розрізаний і трошки задирався вгору. Рудуваті вусики, напомаджені і закручені, вигиналися, наче дві коми, над гострою коротенькою борідкою, схожою на листок артишока. Між вусами та борідкою червонів усміхнений рот з досить товстою, прорізаною поперечними заглибниками, сластолюбною нижньою губою і помітно тоншою верхньою, яка пом'якшувала їв враження сластолюбства. Підборіддя різко випиналося, й борідка на ньому пучком стирчала вперед. Прибулець зяяв капелюха, кинув на дзиґлик, і тоді стало видно його лоб, гладкий та білий, зовсім не засмаглий, бо криси капелюха захищали його від сонячного проміння; видно було, що до того, як перебратися в село, цей дворянин мав дуже ніжний колір обличчя і, певно, вів придворне життя. Загалом обличчя його було досить приємне — воно сяяло безтурботною веселістю, яка доречно пом'якшувала пихатість вельможі.
Елегантний костюм свідчив, що маркіз — такий був титул цього чоловіка,— живучи в глибокій провінції, підтримував зв'язки з найкращими кравцями.
Широкий мереживний комір, відкриваючи шию маркіза, спадав на коротку, оздоблену сріблом, лимонно-жовту суконну куртку, між нею і штаньми біліла тонка сорочка, яка виступала до ліктя і з-під рукавів куртки. Голубі штани, прикрашені спереду стрічками солом'яного кольору, спускалися трохи нижче колін до м'яких сап'янових чобіт, на яких подзенькували срібні остроги. Голубий плащ, обшитий, як і куртка, сріблом, накинутий на плече й підв'язаний шнурком, доповнював його вбрання; воно було, може, надмірно франтувате як для цієї пори року та місцевості, але тут легко знайти виправдання: маркіз їздив на полювання разом з прекрасною Іолантою, вадля того він так і причепурився — хотів підтримати свою славу франта, бо ж іще недавно ним захоплювались найперші модники на Кур-ля-Рен 12.
— Юшки для моїх гончих, мірку вівса для коня, кусень хліба з шинкою для мене і якихось там недоїдків для доїжджачого,— весело гукнув маркіз і сів край столу поруч із Субреткою, яка, побачивши такого блискучого кавалера, зустріла його палким поглядом і чарівною усмішкою.