Чиригирі поставив перед новим гостем олов'яну тарілку та келих; Субретка з грацією Геби13 налила його по самі вінця, і маркіз одним духом випив. Перші хвилини минули серед тиші — маркіз присвятив їх угамуванню свого мисливського голоду, найлютішого з усіх різновидів голоду, які тільки є на світі; потім він обвів поглядом круг столу й побачив серед акторів барона де Сігоньяка, якого запам'ятав, коли мисливці зустрілися на дорозі з акторською балагу-лою.
Барон щось тихо казав Ізабеллі, й дівчина всміхалася до пього тією ледь томливою усмішкою, яку можпа назвати ласкою душі,— вона виказує скоріше прихильність, аніж веселість; той, хто хоч трохи знає жінок, розуміє, що може означати ця усмішка, а маркізові такого знання не бракувало. Його вже не дивувало, що барон де Сігоньяк опинився в трупі мандрівних акторів, і зневага, яку спочатку викликав у нього убогий вигляд бідного дворянина, тепер майже розвіялась. Готовність їхати в балагулі Феспіда назустріч Долі, не боячись ні комічних, ні трагічних пригод, аби тільки бути з коханою, видалася йому в цю мить ознакою благородного почуття людини палкої вдачі. Маркіз дав зрозуміти Сігоньякові, що впізнав його і не засуджує; одначе, як істинно світська людина, він не збирався розкривати баронову таємницю й упадав коло Субретки, люб'язно сиплючи їй лестощі та похвали,— почасти щиро, почасти жартома,— на що акторка відповідала вибухами сміху, причому сміялася так, аби видно було її прекрасні зуби.
Щоб продовжити цю вабливу пригоду, маркіз раптом сказав, нібито він пристрасний любитель і неабиякий знавець театру. Побідкався, що в провінції йому бракує цього задоволення, яке живить розум, облагороджує мову, витончує манери та вдосконалює звичаї, і, звертаючись до Тирана — пейно, керівника трупи,— запитав, чи не можуть вони дати кілька своїх вистав у замку де Брюйєра, де легко обладнати сцену у великій залі або в оранжереї.
Добродушно всміхаючись у широку жорстку бороду, Таран відповів, що зробити це дуже просто і що його трупа — найкраща з усіх мандрівних труп — до послуг його світлості, геть уся, "від Короля до Субретки",— як сказав він з удаваним простосердям.
— Ну от і прекрасно,— мовив маркіз.— А щодо умов, то тут не буде ніяких ускладнень, ви самі визначите суму: не личить торгуватися з Талією, музою, яку вельми поважає Аполлон 14 і високо цінять і при дворі, й у місті, і в селі, де живуть зовсім не такі дикуни, як думають у Парижі.
Сказавши такі слова й багатозначно штовхнувши коліном Субретку, яку це зовсім не збентежило, маркіз встав із-за столу, насунув аж до брів капелюха, махнув на прощання рукою, вийшов і, під дружне гавкання своєї зграї, одразу ж пустився в дорогу — поїхав уперед, щоб підготуватись у замку до зустрічі акторів.
Було вже пізно, а рано-вранці вони мали вирушити, бо замок де Брюйєра містився далеченько від заїзду — добрий кінь легко проскакав би по путівцях ті три-чотири милі, а притомленим бикам, які тягнуть важенну колимагу по піску, на таку дорогу потрібно куди більше часу.
Жінки пішли в комірчину, де їм послали кілька оберемків соломи, а чоловіки зостались у кімнаті і влаштувались* як могли, на лавах та дзиґликах.
IV. Розбійники-опудала
Повернімося тепер до дівчинки, яку ми лишили, коли вона спала, сидячи на лаві,— спала сном аяс надто глибоким, щоб він був справжній. її поведінка викликає у нас небезпідставні підозри, а хижа пожадливість, з якою дикі очі малої дивилися на Ізабеллине перлове намисто, примушує стежити за кожним її вчинком.
Справді, коли двері за акторами зачинилися, дівчина повільно розплющила очі з довгими чорними віями, пильно оглянула кожен куток і, впевнившись, що в кімнаті нікого немає, встала з лави, випрямилась, звичним рухом відкинула назад волосся, рушила до дверей, тихо, мов тінь, відчинила їх. Вийшовши, так само обережно, щоб не зарипіло, щиб не стукнула клямка, зачинила двері, не поспішаючи, наблизилась до огорожі, обійшла її.
І тоді, певна, що її вже не видно з хати, щодуху побігла, перестрибуючи калюжі з застояною водою та повалепі смереки,— мчала по вересовиську, як біжить лань, тікаючи від зграї хортів. Волосся довгими, мов чорні змії, пасмами метлялось у неї по щоках, часом, спадаючи з лоба, затуляло очі, і дівчина, не зупиняючись, нетерпляче, з досадою відгортала його долонею за вухо; але бистрі ноги її обходилася й без допомоги очей — вони добре знали дорогу.
Місце тут, як бачилось у тьмавому світлі місяця, затягнутого хмарою, мов чорною оксамитовою півмаскою, було пустинне і страшенно похмуре. Кілька смерек з надрізами для збирання живиці, виставивши свої кровоточиві рани, стояли, як привиддя замордованих дерев, край піщаної, білої навіть уночі, дороги. Далі по обидва боки тієї дороги тягнулися темно-фіолетові вересовиська, і над ними пливли в місячному сяйві сиві пасма туману, гейби сунули якісь примари,— на людей забобонних або мало обізнаних з природними явищами тих глухих місць це могло нагнати неабиякого страху.
Мала, певно, звикла до цих примарних видінь, бігла собі, ніби їх і не було. Нарешті вона дісталася до пагорбка, на якому темнів маленький лісок — десятків зс два чи зо три смерек. Швидко й легко, наче вона зовсім і не стомилася, дівчина по досить крутому схилу вибралась на вершину пагорба і зупинилася. Стоячи на узгір'ї, вона пильним поглядом, який, здавалося, пронизував нічну пітьму, окинула кілька разів усе довкола, нічого не побачила, окрім безмежної пустелі, і, засунувши в рот два пальці, тричі свиснула; одинокий мандрівець, почувши вночі серед лісу такий свист, потай здригається в тривозі, іоча й припускає, що то свистять лякливі лісові сови чи якісь інші сумирні істоти. Коли б не маленькі паузи, з якими свистіла, дівчинка, то можна було б подумати, що це кричить орлан, осоїд чи сова, так досконало вона відтворювала ті крики.
Незабаром купа хвої поблизу неначе заворушилась, вигнулася, струсонулась, мов розбуджений звір, і перед малою повільно випросталася якась темна постать.
— Це ти, Чікіто? — чоловічим* голосом озвалась вона.— Я вже й не ждав тебе, задрімав.
Той, кого розбудила своїм свистом Чікіта, був чоловік років двадцяти п'яти чи тридцяти, середнього зросту, худорлявий, але кріпкий і, здавалося, придатний до будь-якого нечистого діла — міг бути браконьєром, контрабандистом, нелегальним торговцем сіллю !, злодієм чи розбійником; та він і займався цими пристойними роботами по черзі або й усіма разом, залежно від обставин.