— Це й справді вельми прикро,— мовив Педант, уявляючи собі, іцо то за смаковита їжа була, й жадно облизуючи свої обвислі губи.— Кабаняча голова з фісташками — це моя пайулюбленіша страва, я б з радістю об'ївся нею.
— А що б ви сказали про пиріг з дичиною, який сьогодні вранці проїжджі панове тут безжально знищили до останньої крихти?
— Я б сказав, пане Чиригирі, що він був пречудовий, і похвалив би, як годиться, незрівнянну майстерність кухаря. Але навіщо так жорстоко мучити наш апетит оманними стравами, які зараз хтось інший запиває, бо ж ви не пошкодували чорного перцю, паприки, мускатного горіха й усіх інших приправ, після яких страшенно хочеться пити! Покійні страви не викликають ніякісінького сумніву щодо свого смаку, але не можуть підкріпити нас, тож лучче скажіть, що ви маєте зараз, бо минулий час у доборі страв викликає тільки досаду, голодному шлункові подобається дійспий спосіб у теперішньому часі. До дідька минуле! Там тільки відчай і піст, а майбутнє принаймні тішить шлунок райдужними мріями. Тож пожалійте нас, бідолах, голодних і стомлених, як мисливські пси, й не розказуйте більше про вчорашні лагомини.
— Маєте слушність, 1 добродію,— погодився Чиригирі,— спогадами ситий не будеш. А проте я не можу не висловити жалю, що так нерозважливо витратив свої запаси. Ще вчора моя комора була переповнена, а годин зо дві тому, не більше, я мав необачність одіслати в замок останні шість горщечків паштету з качиної печінки; а який то пресмачний був паштет — воістину страва для королівського столу!
— О! Яке весілля в Кані чи у Гамаша 7 можна б справити, коли б були всі ті страви, яких у вас вже немає, бо їх поїли ваші щасливіші гості! Одначе досить уже нас мучити, прекрасно розповівши про те, чого у вас немає, скажіть нарешті без зайвого красномовства, що у вас є.
— Це правда. У мене є капустяна юшка, шинка і сушена тріска,— відповів корчмар з удаваною ніяковістю, мов добра господиня, заскочена тий, що чоловік несподівано привів на обід трьох чи чотирьох своїх друзів.
— Ну то давайте нам тріску, шинку та юшку! — хором вигукнули голодні актори.
— Але яка то юшка! — знову" самовпевнено сказав Чиригирі трубним голосом.— Грінки я смажив на найчистішому гусячому жирі, капусту тушкував на салі, білішому, ніж сніг на Маладетті8,— в самому Мілані не приготують краще, не юшка, а амброзія, їжа богів!
— У мене вже слина котиться. Давайте ж мерщій усе, а то я пропаду з голоду,— мовив Тиран, мовби людожер, який почув запах м'яса.
— Сагарига, накривай хутенько стіл у світлиці,— гукнув Чиригирі служникові, певно, уявному, бо той не подав ніяких ознак життя, незважаючи на вимогливий тон хазяїна.
— Щодо шинки, то, сподіваюсь, панове будуть задоволені, вона не поступиться перед найкращими окостами з Ба-йонни і Ла-Манчі9 — її зварено з кам'яною сіллю, м'ясо ніжне, з біло-рожевими прожилками жиру — смачнішого не знайдете в усьому світі.
— Ми віримо вашим словам, як євангельській заповіді,— у відчаї сказав Педант.— Але ж подавайте нарешті цю свою чудо-шинку, бо інакше тут дійде до людожерства, як буває на каравелах та галіонах, що зазнають катастрофи. Ми Ж Н$ провинилися, як добродій Тантал, щоб нас карати показом недосяжних страв!
— Щира правда, щира правда,— спокійнісінько відповів Чиригирі.— Гей ви, слуги, кухарчуки! Ворушіться проворніше, поспішайте! Благородні мандрівці зголодніли і не хочуть ждати.
Слуги й кухарчуки не відгукнулись, так само, як перед тим Сагарига — їх, скидалося, просто не було. Єдиною служницею в заїзді була висока, худа, розпатлана дівка — Міо-нетта, але уявна челядь, яку весь час гукав Чиригирі, на його думку, оживляла заїзд, надавала йому поважності і виправдувала високу плату за їжу та нічліг. Хазяїн "Голубого сонця" так звик називати на ім'я своїх вигаданих слуг, що сам повірив у їхнє існування й мало не дивувався, чому вони не вимагають платні, хоч, зрештою, був вдячний їм за цю скромність.
У сусідній кімнаті глухо побрязкував посуд, з чого можна було зрозуміти, що стіл іще не накрито, і хазяїн, аби виграти час, почав вихваляти тріску, а це була досить убога тема, котра потребувала неабиякого красномовства. На щастя, Чиригирі вмів засмачувати пісні страви приправами з власних слів.
— Ви, ласкаві гості, либонь, думаєте, що тріска — то їжа груба, і .в цьому ви не помиляєтесь. Але ж тріска буває різна. Мою тріску ловив найхоробріший моряк Гасконської затоки біля самісіньких мілин Ньюфаундленда. Це найкраща тріска — біла, дуже добра і зовсім не тверда, а якщо підсмажити на оливковому маслі, то ні лосось, ні тунець, ані меч-риба з нею не зрівняються. Наш святий отець, папа римський — хай він дарує нам гріхи наші! — тільки її і споживає в піст; а ще по п'ятницях та суботах їсть, і в інші дні, коли йому набридають смажені качки. П'єр Леторба, який привозить цю рибу мені, доставляє її і його святості. Тріска святого отця — це, хай йому чорт, неабищо, цього не можна нехтувати, і ви, ясновельможні, не погордуєте нею, як і личить добрим католикам.
— Серед нас немає протестантів,— відказав Педант,— і ми з радістю попоїмо папської тріски, тільки ж нехай ця дивовижна риба, сто чортів їй у пельку, зробить ласку і стрибне зі сковороди в наші тарілки, бо ми вже от-от розвіємось, як дим, мов ті ларви чи лемури 10 на світанку, коли заспівають треті півні.
— Де ж таке видано — їсти печеню перед супом, у кулінарному ділі це все одно, що поставити плуга перед биками,— з величезною зневагою мовив дядечко Чиригирі.— Вельможні панове надто добре виховані, аби дозволити собі таке безглуздя. Потерпіть, юшка ще має трохи покипіти.
— Клянусь рогами диявола і папським пупом,— заревів Тиран,— мені досить було б якоїсь лакедемонської 11 затірки, аби тільки її дали зараз же!
Барон де Сігоньяк мовчав, не виказуючи ніякого нетерпіння,— він же їв напередодні! За довгий час бідувань у своєму замку голоду він виробив у собі пустельницьку помірність, його шлунок не звик до частої їди. Ізабелла та Серафіна теж не ремствували, бо ж ненажерність не до лиця молодим жінкам,— вони, гейби метелики, мають живитися росою та пилком квітів. Матамор, який дуже не хотів поправитися, був, здавалось, у захваті, що застебнув пряжку, навіть не дуже натягуючи, на одну дірочку далі. Леандр позіхав, показуючи білі зуби. Дуенья задрімала, нахиливши голову так, що під її підборіддям випиналися валиками три складки в'ялої шкіри.