Валомбрез і маркіз де Брюйєр випивали, не поступаючись один одному, сусіди теж хиляли повні чари за здоров'я молодих, Сігоньяк же, який і від природи не любив і не звик пити, у відповідь тільки пригублював свій повний келих, але не пив. Нарешті, вже добре захмелівши, сусіди, похитуючись, повставали з-за столу й не без допомоги слуг рушили у приготовлені для них кімнати.
Ізабелла, посилаючись на втому, пішла ще тоді, як подали солодке. Чікіта, нині вже покоївка, послала їй і підготувала все на ніч з тією мовчазною старанністю, яка вирізняла всі її послуги. Тепер Чікіта була гарна дівчина. Личко її, якого не шмагали більше вітер, дощ і холод, стало ясніше, зберігши ту живу блідість, що нею так захоплюються художники. Розчесані коси були акуратно зав'язані червоною стрічкою, що спадала ззаду на смагляву шию; а спереду па шиї завжди видніло намисто — Ізабеллин подарунок, котрий став для цієї чудної дівчини знаком її добровільного рабства, своєрідним самозреченням, зняти яке могла тільки смерть. Вона ходила в чорному — носила жалобу по єдиній своїй любові. Господиня не перечила проти цього.
Більше в спальні Чікіті нічого було робити, й вона, поцілувавши, як і щовечора, Ізабеллу в руку, вийшла.
В цій кімнаті Сігоньяк провів стільки самотніх і смутних ночей, прислухаючись, як минають, ніби крапля по краплі падають, хвилини, довгі, мов години, а за старими шпалерами жалібно стогне вітер; тепер же, зайпіовши в спальню, він при світлі підвішеного до стелі китайського ліхтарика побачив гарненьке личко Ізабелли, яке виглядало між зелено-білими парчевими завісами, ніжно всміхаючись до нього.
Збулося все те, про що він мріяв, коли, втративши останню надію, певен, що доля назавжди розлучила його з Ізабеллою, пойнятий глибоким смутком, дивився на порожнє ліжко. Далебі все, що діється — на кращеі
Десь над ранок Вельзевул, якось незвично збуджений, покинув крісло, в якому провів ніч, і важко видерся на ліжко. Опинившись там, він ткнув носом у руку хазяїна, який ще спав, і спробував замуркотіти, але те муркотіння скидалося на хрип. Сігоньяк прокинувся й побачив Вельзевула, який дивився на нього, неначе благав про людську допомогу, а зелені, широко розплющені очі його вже оскляніли, згасаючи. Шерсть не лисніла, як раніше, а злиплася, наче була мокра від передсмертного поту; кіт дрібно тремтів, щосили намагаючись устояти, не впасти. Здавалося, він бачить перед собою щось жахливе. Нарешті повалився на бік, скрикнув — так, буває, кричить, наче її ріжуть, дитина — і витягнувся. Він був мертвий.
Тоскний крик тварини розбудив молоду жінку.
— Бідний Вельзевул,— мовила вона, побачивши труп кота,— він витерпів гірку недолю в цій оселі і вже не побачить її розквіту!
Вельзевул, треба признатися, став жертвою своєї власної нестриманості. Його задушила надмірна кількість їжі, якої несила було перетравити: голодний шлунок не звик до таких бенкетів. Ця смерть вразила Сігоньяка дужче, ніж можна було б подумати. Він вважав, що у тварин є душа, хоч і нижча, ніж у людини, але здатна розуміти і відчувати. А втім, так думають усі, хто довго жив самотньо, в товаристві тільки собаки, кота чи якоїсь іншої тварини і щодня мав можливість стежити за нею. Отож Сігоньяк із сльозами на очах і печаллю в серці дбайливо загорнув бідолашного Вельзевула в клапоть шовку, маючи намір поховати його ввечері,— обивателям такий похорон міг би видатися смішним і блюзнірським.
Коли смеркло, Сігоньяк узяв заступ, ліхтар і труп Вельзевула, який уже задерев'янів у своєму шовковому савані. Потім спустився в сад, підійшов до куща шипшини й захот дився копати біля нього землю, світячи собі ліхтарем, проміння якого розбудило комах і приваблювало метеликів-п'ядунів — вони летіли на світло, б'ючись об ліхтар роговими щитками вкритих пилом крилець. Було темно.. Краєчок місяця ледь виднів крізь розриви чорних хмар, і вся картина була надто урочиста як для похорону кота. Сігоньяк усе копав — він хотів закопати Вельзевула якнайглибше,
щоб хижі звірі не вирили його. Раптом залізний заступ викресав іскру, неначе вдарив об кремінь. Барон подумав, що то камінь, і почав довбати~з подвійною силою; але удари лунали якось дивно, і заступ не копав. Тоді барон підніс ліхтар до ями — хотів узнати, що там заважає,— і не без подиву побачив віко дубового сундука, окованого залізними штабами, іржавими, але ще дуже міцними; Сігоньяк вибрав землю довкола ящика і, підважуючи заступом, підняв таємничий сундучок, хоч він і важкий був, до краю ями, а далі зсунув на тверду землю. Потім поклав Вельзевула на те місце, де був ящик, і засипав яму.
Закінчивши цю роботу, Сігоньяк спробував однести свою знахідку в замок, проте ноша була надто важка для одного, навіть сильного чоловіка, і він покликав на допомогу вірного П'єра. Слуга й хазяїн узяли сундук за ручки і, згинаючись під його вагою, понесли до замку.
П'єр сокирою зламав замок, віко відскочило, й вони побачили силу-силенну золотих грошей: унцій, квадруплів, цехінів, геновін, дукатів, крузад, ангелотів та інших монет — вони були різної вартості й різних* країн, але всі старовинні. Серед тих золотих монет були й давні прикраси з коштовними каменями. А на дні сундука лежав пергамент з печаткою, на якій виднів герб роду Сігоньяків, проте волога знищила написи. Тільки підпис іще ледь виднів, і, літера за літерою, барон розібрав слова: "Раймон де Сігоньяк". То було ім'я одного з його предків, який десь поїхав воювати і не вернувся, повивши таємницею свою' смерть чи незбагненне зникнення. У нього був один-єдиний малолітній син, і, вирушаючи в небезпечний похід, Раймон закопав свої скарби, довіривши секрет певному чоловікові, який, мабуть, несподівано помер, так і не сказавши законному спадкоємцеві про схованку. Від того Раймопа й почався занепад багатого та могутнього роду Сігоньяків. Так принаймні уявив собі, за дрібними прикметами, барон, і ця історія була дуже правдоподібна. Не викликало ніяких сумнівів тільки те, що знайдений скарб належав йому. Він велів покликати Ізабеллу й показав їй розкладене золото.
— Далебі, Вельзевул був добрим генієм Сігоньяків,— сказав барон.— Умираючи, він зробив мене багатим і зник, коіги явився янгол. Йому нічого більше не лишалося, бо ви принесли мені щастя.