Погладивши Баярда, Сігоньяк вибрав собі красивого буланого коня й одразу ж вивів його із стайні; герцог узяв іспанського лошака з вигнутою шиєю, гідного носити інфанта 2, а для баронеси осідлали, надівши розкішне зелене оксамитове сідло, прекрасного парадного коника білої масті.
Незабаром прийшла Ізабелла в елегантному костюмі амазонки 3, який підкреслював граціозність її стану. На ній був голубий оксамитовий жакет із срібними ґудзиками, тонкими галунами і фалдами, що спадали на довгу перлисто-сіру атсласну спідницю. На голові — білий фетровий капелюх чоловічого фасону, з закрученим голубим пером, що хилилося ззаду до самої шиї. Щоб зачіска не розсипалася під час швидкої їзди, біляве волосся молодої жінки кокетливо покривала гарненька голуба сітка із срібними намистинками.
Отак одягнена, Ізабелла була чарівна, і найпихатішим придворним красуням довелося б поступитися перед нею. Молодецьке вбрання підкреслювало у її звичайно скромній грації шляхетні риси, в яких відчувалося знатне походження. Це була та сама Ізабелла, а водночас — дочка принца, сестра герцога, дружина дворянина, рід якого брав свій початок ще до хрестових походів. Відзначивши все це, Валомбрез не стримався, сказав:
— Сьогодні, сестро, у вас такий величний вигляд! Сама Іполита, цариця амазонок, не була, безперечно, такою прекрасною і непереможною!
Сігоньяк підтримав Ізабеллу, й вона легко сіла в сідло; герцог та барон посідали на своїх коней, і всі виїхали на майдан перед замком, а там несподівано зустріли маркіза де Брюйєра та кількох дворян-сусідів, які прибули привітати молоде подружжя. Ізабелла й Сігоньяк хотіли було вернутись, як того вимагає чемність, але гості наполегливо твердили, що не треба переривати початої прогулянки, і повернули коней, аби супроводити молоду пару та герцога.
Кавалькада, збільшившись на п'ять чи шість вершників, одягнених по-святковому, бо володарі сусідніх невеликих маєтків з усіх сил старалися не осоромитись, мала урочистий і величний вигляд. То був істинно князівський виїзд. їхали по добрій дорозі повз ретельно оброблені поля, на яких знову врунилися буйні посіви, повз опоряджені ферми і старанно доглянуті ліси.
Все це належало Сігоньякові. Ланди з фіалковими заростями вересу, здавалося, відступили від замку/
Коли вершники проїжджали через смерековий ліс на межі володінь барона, почулося гавкання собак і незабаром появилась Іоланта де Фуа%в супроводі свого дядька-комап-дора та кількох молодиків. Дорога була вузька, і вершники ледве розминулись, хоч і ті, й ті намагалися з'їхати вбік. Кінь Іоланти бив копитами землю, ставав дубала, і вершниця трошки торкнулась Ізабеллиної спідниці. Почервонівши від досади, сердита, вона вже шукала, як образити акторку, а Ізабелла душею була вища від жіночого марнославства; їй і на думку не спало мстити за зневажливий погляд і слова "бродяча комедіантка", що їх Іоланта кинула колись майже на цьому самому місці; подумавши, що тріумф суперниці міг би поранити якщо не серце, то принаймні гордість Іоланти, вона з скромною і привітною гідністю вклонилася панні де Фуа, і та, хоча й лютувала, змушена була кивнути головою у відповідь. А барон де Сігоньяк спокійно, з байдужою чемністю вклонився, й Іоланта не помітила в очах свого недавнього прихильника навіть іскри колишнього вогню. Вона стьобнула коня канчуком і поскакала геть, а за нею подалась і її маленька групка.
— Гарна дівиця, клянусь усіма Венерами і Купідонами,— весело сказав Валомбрез маркізові де Брюйєру, який їхав рядом,— тільки, здається, страшенно сварлива і люта. Як вона подивилася на мою сестру! Немов ударила!
— Якщо королева втрачає корону, їй це не вельми приємно,— відповів маркіз.— А перемога тут лишається явно за баронесою де Сігоньяк.
Кавалькада повернулася в замок. Пишна учта, приготовлена в тій самій залі, де колись бідолашний барон, не маючи нічого в коморі, частував акторів вечерею з їхньої ж провізії, ждала гостей, які були захоплені прекрасно накритим столом. Розкішний срібний посуд з гербом де Сігоньяків поблискував на барвистій шовковій скатертині, поміж візерунками якої видніли й геральдичні лелеки. Деякі предмети старого сервізу, хоч трохи придатні ще для користування, були благоговійно збережені і додані до нового, щоб він не надто вражав своєю пишною новизною і щоб минуле Сігоньяків зробило якийсь, хай невеличкий внесок у чудове сучасне. Сіли до столу. Ізабелла сиділа на тому ж місці, що й того знаменного вечора, який змінив долю барона; і вона, і Сігоньяк подумали про це й ніжно всміхнулись одне одному, зворушені спогадами, сповнені райдужних надій.
Біля буфета, де слуга нарізав шинку та ковбаси, стояв чоловік атлетичної статури з широким блідим лицем та густою темною бородою, весь у чорному оксамиті, із срібним ланцюгом на шиї і час від часу поважно віддавав розпорядження лакеям. А коло поставця, заставленого пляшками — низенькими, пузатими і високими, тонкими, обплетеними дроком чи ні, залежно від того, звідки вони походили,— жваво, незважаючи на старече тремтіння, порався якийсь дивакуватий чоловік з червоним носом гуляки, прикрашеним прищами, з щоками, залитими винним рум'янцем, і маленькими очицями різного кольору, які хитро поблискували під високими, гостро зламаними бровами. Випадково глянувши в той бік, Сігоньяк легко впізнав у першому з них трагіка Іпода, а в другому — коміка Блазіуса. Ізабелла спостерегла Сігоньякові погляди і пошепки сказала, що, бажаючи позбавити цих добрих людей труднощів мандрівного акторського життя, вона зробила одного з них управителем, а другого економом замку, це служба спокійна і не дуже трудна; барон погодився з дружиною і схвалив її вчинок.
Бенкет був у розпалі, пляшки, що їх старанно подавав Блазіус, безперервно змінювали одна одну, коли Сігоньяк відчув, як на одне коліно йому лягла чиясь голова, а на другому гострі кігті, здавалося, перебирають струни гітари, виконуючи добре знану мелодію. Це Міро і Вельзевул крізь прочинені двері прослизнули до зали і, хоча й лякалися пишного велелюдного товариства, прийшли, щоб зажадати від хазяїна своєї частки з святкового столу. В райдужному щасті Сігоньяк не відштовхнув смиренних друзів своєї недолі; він погладив Міро, почухав безвуху голову Вельзевула і щедро наділив обох їх ласими кусками. То були шматочки пирога з м'ясом, кісточки куріпок, риба та інші смачні страви. Вельзевул, не тямлячись од радості, дряпав пазурами, ще і ще вимагаючи їжі, і Сігоньяк терпляче давав — його забавляла ця ненаситність. Нарешті наївшись, круглий, як бочка, ледве здатний муркотіти, старий чорний кіт поволі, перехильцем пішов у кімнату, оббиту фландрськими шпалерами, і ліг, скрутившись клубочком, на своєму звичному місці, щоб перетравили щедрий почастунок.