Педант спав як убитий, уткнувшись носом у стіл навпроти Тирана, а той хропів, аж шибки дрижали, й бурмотів крізь сон якісь александрійські вірші37. Матамор обперся головою об спинку крісла, ноги витягнув до каміна н поклав на підставку для дров і, закутавшись у свій сірий плащ, спав, схожий на загорнутого в папір оселедця. Леакдр, боячись зіпсувати зачіску, голову тримав прямо, але спав дуже кріпко. Сігоньяк теж примостився у вільному кріслі, одначе події цього вечора так схвилювали його, що заснути віп ніяк не міг.
Не буває так, щоб дві молоді жінки, вторгаючись ужиття юнака, не порушили його, не потривожили, особливо коли той юнак доти жив самотньо в сумній доброчесності, позбавлений усіх радощів, скривджений лихою мачухою, яку називають бідністю.
Можуть сказати, що це неймовірно — юнак прожив двадцять років без жодної любовної інтрижки; але Сігоньяк був гордий і, не маючи можливості появлятися в товаристві так, як це личило б його імені й становищу, сидів дома. Йому могли б допомогти батьки, хлопець не посоромився б звернутися до них, але вони давно померли. І він з кожним днем глибше поринав у відлюддя й забуття. Правда, під час своїх самотніх прогулянок він, траплялося, стрічав Іоланту де Фуа, яка верхи на білому іноходці в супроводі батька та молодих вельмож гналася за оленем. Це блискотливе видиво часто з'являлося в його снах; тільки що спільного могло бути між тією знатною й багатою красунею і ним, заиеналим, бідним, безталанним дворянчиком? Стрічаючи Іоланту, барон зовсім не збирався якось потрапити їй на очі, навпаки, він як тільки міг намагався одразу ж зникнути — боявся, що в неї викличе сміх і його жалюгідний, пом'ятий фетровий капелюх з пером, об'їденим пацюками, й поношена бахмата одіж, і стара смирна шкапа, якій би возити сільського священика, а не дворянина,— боявся, бо ж нема нічого болючішого для благородного серця, ніж стати посміховиськом в очах того, кого любиш. Щоб задушити ще в зародку своє почуття, барон наводив собі всі ті неупереджені докази, які нашіптувала йому бідність. Чи досяг він чогось у цьому?.. Не можемо сказати. А сам барон вважав, що таки відігнав пастирну думку як якусь химеру, як нездійсненну мрію, бо йому й так випало забагато всяких злигоднів, щоб додавати до них ще й муки нещасливого кохання.
Ніч минула без пригод; окрім того, що Вельзевул перелякав Ізабеллу — улігся у неї на грудях, як той Смарразв, й нізащо не хотів тікати з такої м'якої подушки.
А Сігоньяк цілу ніч не склепив очей, може, тому, що звик спати тільки в своєму ліжку, а може, його хвилювало сусідство молодих жінок. Ми схильні припустити, що в голові у барона виникали туманні обриси якогось плану, бентежили його і проганяли сон. Приїзд акторів бачився йому як знак долі, як провісник щастя, що прибув, аби підбити його покинути свою давню родову оселю, де марніли, пліснявіючи в похмурій безвісті, його молоді літа.
Уже розвиднювалось, голубуваті відблиски сочилися крізь шибки у візерунчастих свинцевих рамах, і хворобливо-жовтаве полум'я свічок при них ще дужче блякло, згасало.
Актори все ще спали, і лиця їхні в тому подвійному освітленні були наче з двох кусків різного кольору, як середньовічні костюми. Леандр пожовтів, немов стара свічка, і став схожий на воскового Іоанна Хрестителя в шовковій перуці, з облізлою, незважаючи на захисний скляний ковпак, фарбою.
У Матамора були щільно заплющені очі, випнуті вилиці, стулені щелепи й гострий, довгий ніс, наче його стисла кістлявими пальцями смерть, і весь він скидався на свій власний труп.
Пика Педанта була вкрита рожевими апоплексичними плямами, ніс його з рубінового перетворився на аметистовий, а на товстих губах видніла синювата смага од вина. Краплі поту, котячись по вибоїнах та борознах його лоба, застряли в кущистих сивуватих бровах; в'ялі щоки пообвисали. Коли актор не спав, його обличчя, осяяне гострим розумом, видавалося веселим, тепер же в отупінні важкого сну воно було просто бридке; навалившись на край столу, Педант чимось нагадував старого Пана39, який після вакханалії упав, мов неживий, біля канави.
Тиран тримався непогано, бліде лице його з жорсткою чорною бородою, лице добродушного Геракла і лагідного ката, й не могло змінитися. Субретка теж пристойно зустріла нескромний прихід дня — вигляд був у неї не дуже стомлений, і лиш сині круги під очима, трохи темніші, ніж завжди, та кілька фіолетових прожилків біля них показували, що вночі вона кепсько спала. Любострасний промінь сонця, про-слизаючи поміж порожніми пляшками, недопитими келихами і недоїденими стравами, ласкав підборіддя й рот дівчини, як Фавн ласкає, дражнячи, сонну німфу 40.
Цнотливі вдови з жовтавими лицями силкувалися почервоніти під шаром лаку, дивлячись із стін на цей табір бродяг, які порушили їхню самотність, на бенкетну залу, що мала такий похмурий і химерний вигляд.
Субретка перша прокинулась від поцілунку ранкового променя; встала, обтрусила своє плаття, мов пташка пір'я, пригладила долонею коси і, побачивши, що барон де Сігоньяк сидить у кріслі, недремним оком василіска41 дивлячись перед собою, підійшла й привітала його чемним театральним поклоном.
— Я страшенно шкодую,— мовив Сігоньяк, відповідаючи на привітання Субретки,— що в своїй занедбаній оселі, придатній більше для привидів, аніж для живих людей, не можу
2 6—260
33
прийняти вас так, як годилося б; я хотів би, щоб ви тут відпочивали на простирадлах голландського полотна, під барвистим шовковим балдахіном, а не мучилися в цьому трухлявому кріслі.
— Не шкодуйте, добродію,— відповіла Субретка.— Коли б не ви, то ми провели б ніч у балагулі, серед калюжі, під зливою, тремтячи від холоду, і на ранок усі почували б себе препогано. До того ж ваше житло, хоч ви й говорите про нього так зневажливо, просто чудове порівняно з тими відкритими для всіх вітрів стодолами, де часто доводиться ночувати на купі соломи Тиранам і їхнім жертвам, принцам і принцесам, Леандрам і Субреткам — усім нам, мандрівним акторам, змушеним кочувати по містах і селах.
У той час, коли барон і Субретка обмінювались такими милими словами, щось зненацька* гучно тріснуло, й Педант гепнувся додолу. Крісло не витримало ваги, поламалось, і товстун, розпластавшись на підлозі й нерозбірливо щось кудкудакаючи, борсався, наче перевернута черепаха. Падаючи, він машинально вчепився за край скатертини, потягнув, і посуд зі столу посипався на нього. Цей гуркіт вмить розбудив усе товариство. Тиран потягнувся, протер очі, а тоді подав старому комікові руку допомоги й підняв його на ноги.