— З Матамором такого не сталося б,— сказав він з якимось глухим ричанням замість сміху.— Той навіть павутинки не порвав би, упавши на неї.
— Що правда, то правда,— озвався хвалько, розпрямлюючи кінцівки, довгі й членисті, мов лапи у павука.— Не кожному ж випадає щастя бути Поліфемом, Какусом 42, такою горою м'яса й кісток, як ти, чи бурдюком для вина, барилом на двох ногах, як он Блазіус, чи то пак Педант.
Гамір привернув увагу жінок,— на порозі появились Ізабелла, Серафіна й Дуенья. Молоді акторки були трохи стомлені та бліді, а проте прекрасні і при денному світлі. Сі-гоньякові здавалося, що чарівніших жінок на світі й бути не може, хоча прискіпливе око, спинившись на їхньому наряді, трохи пом'ятому і не вельми свіжому, помітило б у ньому деякі вади; але що важать якісь там полинялі стрічки, до ниток протерта засмальцьована матерія, убогість і несмак у вбранні, коли ті, що його носять, молоді та вродливі? А втім, баронові очі, які звикли бачити все тільки старе, запилене, полиняле й попсоване, просто нездатні були помітити такі дрібниці. В похмурому замку, де все валилось од ветхості, баронові здавалося, що Серафіна й Ізабелла одягнені розкішно. І самі вони бачилися йому такими гарними, ніби в чарівному сні.
Що ж до Дуеньї, то вік давав їй незаперечну перевагу, що крилася в потворності: ніщо вже не могло змінити на гірше її неначе вирізьблене з самшиту обличчя, на якому блимали совині очі. Світило ясне сонце чи горіли свічки — їй було байдуже: вона лишалась така сама.
Увійшов ГГєр, щоб трохи навести в кімнаті лад, підкинути дров у камін, де ще тліло під попелом кілька головешок, прибрати недоїдки, які лишились од бенкету і на які так гидко дивитися, коли вже не хочеться їсти.
Полум'я, розгорівшись у каміні, лизало незвичну до такої ласки чавунну плиту з гербом Сігоньяків і кидало теплі відблиски на гурт акторів, що зібралися довкола. Приємно побути біля веселого, яскравого вогню після ночі, якщо не безсонної, то принаймні проведеної в якомусь напівсні — під його цілющим впливом скоро геть зникли сліди втоми, що видніли на всіх обличчях, більш чи менш пом'ятих, сірих і похмурих. Ізабелла простягнула долонями до каміна маленькі руки, освітлені червоними відблисками, й бліді щоки її, здавалося, теж порожевіли. Донна Серафіна, вища й дебеліша, стояла за нею, наче старша сестра, яка не так стомилась і пустила сісти ближче до вогню молодшу. Матамор стояв на одній нозі, мов журавель край болота, а другу підігнув до живота і, уткнувшись дзьобом у воло, немовби додивлявся сни. Педант Блазіус, облизуючись, піднімав пляшку за пляшкою, видивлявся, чи не зосталося там якоїсь краплини напою.
Молодий барон одвів П'єра вбік, спитав, чи не можна добути в селі гостям на сніданок десятків зо два яєць або кількох курчат, щоб засмажити, і старий слуга одразу ж зник, намагаючись виконати доручення хазяїна як можна швидше, бо актори збиралися рано вирушати — дорога була неблизька, а вони хотіли не дуже пізно дістатися до того місця, де мали намір заночувати.
— Боюся, що сніданок для вас буде бідненький, доведеться задовольнитися піфагорійською 43 їжею,— мовив Сігоньяк до своїх гостей.— Але все-таки лучче хоч сяк-так поснідати, ніж не снідати зовсім; а довкола на шість миль нема ні корчми, ні якогось заїзду. По моєму замку ви бачите, що я небагатий, хоч це бідність од витрат моїх предків на війну задля захисту наших королів, і мені нема чого червоніти за неї.
— Саме так, пане,— басовито відповів Ірод.— А багатьом із тих, хто хизується своїми статками, було б соромно сказати, відкіля вони. Буває, що купець ходить у злототканих шовках, а шляхетний дворянин — у дірявому плащі, але крізь ті дірки видно його честь.
— Мене тільки дивує,— докинув Блазіус,— що ви, добродію,— людина, судячи з усього, благородна,— так марнуєте свою молодість у самотині, в такому безлюдді, де Фортуна44 при найбільшому своєму бажанні не знайде вас. Коли б вона й проходила повз цей замок, який, видно, мав вельми пристойний вигляд років двісті тому, то не заглянула б у нього, певна, що тут ніхто не живе. Вам, пане бароне, треба їхати в Париж — око і пуп землі, місце, де збираються люди розумні та хоробрі, Ельдорадо і Ханаан 45 офранцужених іспанців і вихрещених євреїв, благословенний край, осяяний сонцем королівського двору. Там вас небезпремінно вирізнили б по достоїнству, і ви б висунулися, слугуючи якомусь можновладцеві або здійснивши преславний подвиг, до чого, без сумніву, знайшовся б привід.
Слова доброго чоловіка, хоч в<2ни й були по-блазенськи закрутисті — в цьому хоч-де-хоч позначилися його ролі педанта,— мали певний сенс. Сігоньяк відчував справедливість їх — під час своїх довгих прогулянок по ландах він часто сам собі тихенько говорив те, що ось тепер Блазіус сказав на повний голос.
Але барон не мав грошей на таку далеку дорогу і не знав, як їх добути. Будучи хоробрим, Сігоньяк був у той же час дуже гордий і глузування боявся більше, аніж удару шпаги. Не знаючи тонкощів моди, він, проте, відчував, що має смішний вигляд у своєму недоладному поношеному вбранні, яке було старим щё за попереднього короля. Як і всі ті, хто від бідності стає сором'язливим, барон зовсім не усвідомлював своїх переваг і бачив усе тільки в похмурому світлі. Певно, юнакові могли б допомогти давні батькові друзі, якби він звернувся, але це суперечило його природі — вій скоріше вмер би, сидячи на своїй скрині рядом з родовим гербом і жуючії, як іспанський лицар, зубочистку, аніж попросив би про якусь послугу чи позичку. Він належав до тих голодних людей, які на званому обіді, за столом з чудовими стравами, вдають, буцімто вже пообідали, аби тільки ніхто не запідозрив, що в них нема чого їсти.
— Я й сам не раз думав про це,— мовив барон,— але в Парижі у мене зовсім немає друзів, а нащадки тих, хто знав мої* предків, коли вони були багаті й служили при дворі, навряд чи турбуватимуться за якогось там змізернілого Сігоньяка, Що прилетів із своєї розваленої вежі, силкуючись яахонити собі частку із спільної здобичі. До того ж — чого тут соромитись — я не маю можливості появитись у вищому світі в такому вигляді, який був би гідний мого імені. Не внаго навіть, чи вистачило б мені всіх наших з П'єром грошей, Щоб добутися до Парижа.