Життя ніби знову повернулося в цю мертву оселю, де знову були світло, тепло і гомін. Актриси, випивши по краплі вина, цвірінькали, мов горобці напровесні, вихваляючи одна одну. Педант і Тиран сперечалися про достоїнства комедії і трагедії: один вважав, що набагато трудніше розсмішити порядних людей, аніж налякати їх няньчиними казочками, єдина перевага яких — їхня старовинність; другий же твердив, що всяке блазенство, до якого вдаються комедіографи, принижує їхніх авторів. Леандр дістав із кишені маленьке люстерко й дивився в нього з таким самозамилуванням, як небіжчик Нарціс33 у воду струмка. Всупереч своїм театральним ролям, Леандр не був закоханий в Ізабеллу, його мрії сягали вище. Він сподівався, що аристократичними манерами й усією своєю принадністю приверне увагу якоїсь влюбливої багатої вдови, що її запряжена четвериком карета під'їде до театру, забере його і відвезе в чудовий замок, а там, перед столом з найвишуканішими стравами, на нього чекатиме в манливому домашньому вбранні вона, чарівна красуня. Чи здійснилася коли-небудь ця його мрія? Леандр казав, що таке було... Скапен заперечував, і вони весь час сперечалися. Клятий слуга, шкодливий, паче мавпа, запевняв, що хоч як старається бідолаха прясти очима й кидати в ложі нищівні погляди, хоч скільки сміється на всі тридцять два зуби, дриґає ногами, випинає груди, причісує гребінчиком кінський волос перуки і до кожної вистави міняє білизну, відмовляючись од сніданку, щоб заплатити пралі,— словом, хоч як він пнеться, а досі йому не пощастило викликати ні найменшого потягу до себе у жодної знатної дами, навіть підстаркуватої, з бурими плямами і волосатими бородавками.
Побачивши тепер, як Леандр видивляється на себе, Скапен задля розваги спритно відновив давню суперечку, і розлючений джигун тут же запропонував піти знайти в багажі скриньку з любовними, напахченими мускусом А смирною, листами від цілого натовпу маркіз та баропес, які нетямилися від кохання до нього; і треба сказати, що хлюст не просто так собі похвалявся, бо в той час розпусних звичаїв чимало знатних дам захоплювалось кумедниками і штукарями. Серафіна сказала, що була б вона такою дамою, то веліла б відшмагати Леандра канчуками за його нахабство та базікання, а Ізабелла поклялася, що наприкінці вистави не вийде за нього, якщо він не буде скромніший. Сігоньяк захоплювався Ізабеллою, правда, він не міг толком сказати про це, бо хворобливий сором стискав йому горло, але ж замість уст промовляли його очі. Помітивши, яке враження вона справила на молодого барона, дівчина відповідала йому ніжними поглядами,, на превелике невдоволення Матамори, потай закоханого в неї, хоча й без ніякої надії, зважаючи на його комічне амплуа. Хтось інший, меткіший і рішучіший, ніж Сігоньяк, не пропустив би слушної нагоди, але наш бідолашний барон, живучи в своєму захирілому замку, не навчався придворних манер і, хоча йому не бракувало ні освіченості, ні розуму, в цю хвилину мав досить дурний вигляд.
Десять пляшок вина були вже порожні, Педант благоговійно перехилив останню, допиваючи краплі, що лишилися на дні; Матамор зрозумів цей жест і подався до воза, щоб принести ще. Барон уже трохи охмелів, одначе не міг утриматися, щоб не випити повний келих за здоров'я театральних принцес, і це геть доконало його.
Педант і Тиран пили, як закоренілі пияки, котрі ніколи не бувають ні зовсім тверезі, ні зовсім п'яні; Матамор був по-іспанському стриманий, він і жив, мов бідний лицар, у якого на обід — три в'ялі оливки, а на вечерю — серенада на мандоліні. Ця помірність мала поважну причину: хвалько боявся, що коли багато їстиме й питиме, то втратить свою феноменальну худорбу, а то ж було найкраще його комедіантське знаряддя. Поправився б він — змарнів би його дар божий, так що існування Матамора — то й було постійне вмирання з голоду в такому ж постійному страху, який примушував його раз у раз дивитися на пряжку свого пояса, аби впевнитися, чи він, бува, не погладшав з учорашнього дня. Тантал34 з власної волі, непитущий актор, страждалець за худорбу, манекен, по якому можна було б вивчати анатомію, він майже не їв, і коли б постив так во ім'я бога, то давно вже був би в раю, як Антоній та Макарій 35.
Дуенья їла й пила з величезною жадністю; щолепа її весь час ходила ходором, брезклі щоки й підборіддя ворушились. А Серафіна та Ізабелла раз у раз позіхали, мов наввипередки, і, не маючи під рукою віяла, прикривали рог гарненькими пальчиками. Сігоньяк, хоча й був напідпитку, помітив це і сказав їм:
— Любі панночки, вам, я бачу, страшенно хочеться спати, хоч ґречність і примушує вас не піддаватись. Я був би радий дати кожній з вас окрему спальню, оббиту шпалерами, простору, з умивальнею, та ба, мій убогий замок геть занепав, так само, як і мій рід, бо я вже останній, хто з нього лишився. Тож віддаю вам свою кімнату — вона, здається, єдина, де ве тече зі стелі; з вами буде ще пані Дуенья, ліжко там широке, ви поміститесь утрьох, одна ніч мшіе скоро. А чоловіки влаштуються тут на кріслах та лавах... І не бійтеся, коли ворушаться шпалери, завиває в димарі вітер і миші водять свої хороводи — місце тут і справді досить похмуре, але привидів нема, запевняю вас.
— Я граю Брадаманту36 й нічого не боюсь. І страшка Ізабеллу заспокою,— сказала, сміючись, Серафіна.— А наша Дуенья сама трохи чаклунка, якщо заявиться диявол, то йому буде з ким погомоніти.
Сігоньяк узяв світло і провів жінок у спальню, яка й справді вразила їх своїм незвичайним виглядом: хисткий пломінчик каганця метлявся од вітру, й по балках стелі стрибали химерні тіні, а в темних кутках немовби чаїлися, скоцюрбившись, потворні чудовиська.
— Чудова декорація для п'ятого акту трагедії,— мовила Серафіна, озираючись довкола; а Ізабелла, майже відчуваючи, як її огортають вологі сутінки, мимоволі здригнулася почасти від холоду, почасти від страху.
Три жінки, не роздягаючись, пірнули під ковдру. Ізабелла лягла посередині: не дай бог, з-під ліжка висунеться волохата лапа якогось привида чи домовика, то хай вона спочатку натрапить на Серафіну або Дуенью. Хоробріші подруги скоро заснули, а боязлива дівчина довго лежала, втупивши очі в забиті двері, ніби за ними були цілі юрби привидів і всяких нічних жахів. Одначе двері не відчинились і ніякий привид у білому савані не вийшов звідти, брязкаючи ланцюгами, хоча якісь незбагненні звуки й долинали з порожніх покоїв; зрештою сон насипав золотого піску під повіки боязливої Ізабелли, і незабаром до сопіння двох подруг приєдналось і її рівне дихання.