У Скапена лице було наче лисяча мордочка — загострене, хитре і лукаве, брови здіймалися кутом, угору над бистрими, рухливими очима, жовті зіниці яких поблискували, мов цятки золота на живому сріблі; в зморшках, що зібралися, схожі на гусячі лапки, біля кутиків його очей, крилося повно брехні, хитрощів і підступності; тонкі викривлені губи весь час ворушилися, виставляючи в двозначній посмішці гострі хижі ікла; а коли він скидав свою шапочку в білі й червоні смужки, під зачіскою бобриком вимальовувались обриеи дивно гулястого черепа. Рудувате волосся його звалялося, мов шерсть у вовка, і це ще доповнювало схожість із підступним звіром, яка проступала у нього па виду. Кортіло глянути на руки цього хитрюги, побачити, чи нема на них мозолів од весел, бо скидалося, що він таки й справді якийсь час писав свої мемуари в океані, пером завдовжки п'ятнадцять футів 28. Його потворний голос з раптовими переходами од високих тонів на низькі, з чудернацьким пронизливим вищанням спантеличував і примушував мимоволі сміятися; в його рухах, несподіваних, рвучких, немовби спричинених дією якоїсь прихованої пружини, було щось недоладне й бентежне, вони, здавалося, мали скоріше утримати співрозмовника, аніж виразити якусь думку чи почуття. То були витівки меткого лиса, що, вдаючись до всяких хитрощів, кружляє під деревом, а па верхівці того дерева сидить тетерук, заворояено стежить за хижаком і от-от уиаде додолу.
Він був у сірому балахоні, з-під якого часом виглядали смуги театрального костюма — певно, Скапен не встит переодягнутися після останньої вистави, а може, гардероб його був такий убогий, що актор носив той самий одяг і в житті, й на сцені.
Що ж до Тирана, то це був предобрий чоловік, якому природа, безперечно, задля жарту, дала всі зовнішні прикмети жорстокості. Ніколи ще така лагідна і добра душа не була втілена в такій відразливій оболонці. Кошлаті, завширшки з два пальці, і чорні, як вугілля, брови, що сходилися на переніссі, кучеряве волосся, густа борода аж до очей, якої він ніколи не стриг, щоб, граючи Іродів та По-ліфонтів 29, обходитися без штучної, темне, мовби вичинена шкіра, обличчя надавали йому такого грізного і страшного вигляду, якого художники люблять надавати катам і їхнім поплічникам, малюючи на картинах муки святого Варфоломія 30 або усікновення голови Іоанна Хрестителя. Громовий голос, від якого деренчали шибки і підстрибували склгянки на столі, посилював жах, навіяний зовнішністю цього опудала, одягненого в старомодний чорний оксамитовий камзол; і коли він, гучно завиваючи, починав читати вірші Гарньє та Скюдері31, це неодмінно викликало страшенний успіх. До того ж він був такий товстий, що вільно міг заповнити який завгодно трон.
А Матамор був худий, виснажений, чорний і сухий, достоту повішеник улітку. Його шкіра скидалася на пергамент, наклеєний на кістки, здоровенний ніс, загнутий, як ото дзьоб у хижого птаха, тонкий та блискучий, наче ріг, поділяв пополам витягнуте обличчя, ще довше від того, що внизу його була гостра борідка. З цих двох профілів, приліплених один до одного, насилу виходило обличчя, а очі, щоб поміститися на ньому, косо, мов у китайців, піднімалися до скронь. Підбриті брови чорними комами вигиналися над неспокійними очима, а довжелезні напомаджені вуса були закручені дугою вгору і кололи небо своїми гострими кінцями; відстовбурчені вуха стирчали, немов ручки на горшку, й частенько ставали мішенню для щиглів та ляпасів. З такою недоладною зовнішністю він був більше схожий на карикатуру, аніж на живу людину, здавалося, що то зображення, вирізьблене якимось вигадливим дотепником на грифі триструнної скрипки або намальоване з тих фантастичних химер-нелга-жерців, котрі обертаються по вечорах навколо ліхтарів біля крамниць із пиріжками, приваблюючи покупців. Кривляння хвалька і шибайголови стали зрештою звичкою актора — він уже й поза сценою ходив, розставляючи циркулем ноги, задравши голову, одною рукою підпершись у бік, а другу поклавши на руків'я шпаги. Вигнутий на кшталт кіраси камзол — жовтий, оздоблений зеленою крайкою, з широкими рукавами і поперечними прорізами на іспанський лад; накрохмалений комір, що тримався на дротах і картоні, широченний, ніби круглий стіл, за яким могли б сісти до учти дванадцять лицарів 32; короткі штани, зібрані в складки і перев'язані шнурками з металевими наконечниками; білі юхтові чоботи, в яких його півнячі ноги бовталися, як флейти у футлярах, коли їх несе сільський музика; здоровенна рапіра, з якою він ніколи не розлучався, хоч її ажурне руків'я важило добрих п'ятдесят фунтів,— такий смішний був наряд цього дивакуватого чоловіка. Для більшого шику Матамор носив іще накинутий зверху плащ, з-під якого, задираючи нижній його край, випиналася рапіра, а на витягнутому сірому фетровому капелюсі актора — згадаємо, щоб уже нічого не пропустити,— красувалося двоє півнячих пер, розхилених у різні боки, мов гребінь шолома рогоносця.
Мистецтво письменника поступається перед мистецтвом маляра, бо воно може показувати речі тільки послідовно. Всіх, кого ми щойно описали, маляр зібрав би за столом, і глядачеві достатньо було б одного погляду, щоб побачити їх — у грі світлотіней, в різних позах, з властивим кожному колоритом і багатьма деталями, яких немає в нашому описі, і так уже надто довгому, бо хоч ми й намагалися зробити його якнайкоротшим, але ж треба було познайомити вас із цією трупою комедіантів, що так несподівано появилися в безлюдному замку Сігоньяка.
їли спочатку мовчки: великі апетити, так само, як і великі пристрасті,— безмовні! Та" ось угамували перший, най-дошкульніший голод, і язики розв'язалися. Молодий барон щиро хотів бути в очах Серафіни та Ізабелли закоханим і романтичним, одначе він не наїдався вволю, певно, з того дня, коли його відлучили від груді, і тепер їв — ба ні, глитав! — усе з величезною жадністю, ніхто й не повірив би, що барон уже повечеряв. Педанта розважала ця молодеча ненаситність, і він підкладав та й підкладав на його тарілку то крильця куріпок, то шматки шинки, які одразу ж зникали, мов пластівці снігу на розжареній лопаті. Вельзевулові теж страшенно хотілося їсти; він подумав, що нам'яти йому вуха трудно, бо ж їх немає, і ніхто не утне з ним грубого жарту, прив'язавши каструлю до хвоста, оскільки без хвоста не може бути й самого такого жарту, гідного скоріше хлоп-чаків-бешкетників, аніж добре вихованих людей, якими видавалися гості за столом, заставленим невидано соковитими й духмяними наїдками, і, втішаючи себе цією думкою, долаючи страх, наважився покинути свій неприступний пост па карнизі буфета. Ховаючись у тіні, припавши животом до підлоги, розпластавшись так, що суглоби лап стирчали у нього, мов лікті, над тулубом, достоту чорна паптера, яка вистежує газель, кіт непомітно підповз до столу. Потім дістався до стільця, на якому сидів Сігоньяк, став на задні лапи і, намагаючись привернути увагу хазяїна, почав усіма десятьма кігтями перебирати у нього на коліні, наче грав на гітарі. Поблажливий до свого покірливого друга, який стільки голодував, а проте вірно служив йому, барон розділив з Вельзевулом свій успіх, кидаючи під стіл кістки та недоїдки, які той приймав з палкою вдячністю. Міро, який слідом за ІГєром прошмигнув у бенкетну залу, теж дістався не один ласий шматок.