— Маю свою хату, але в такім ділі й хата може стати за ворога, бо й скіни, каут, вуха іноді мают... Ідім, браччику, дес на царинку — я ті маю шош уповісти.
Пам’ятає ще Марусяк, як устав він з-за столу і чує, що голова у нього крутиться від того "гараку" дідчого. Але йде моцно.
Вийшли на царинку, полягали черевами на траву. А у Мочернака очі так і бігают, так і йграют.
— Хех, браччику, браччику. Шо є люде щісливі, а от я сам маю своє іцаскє другому віддавати. Усе маю у руках — лиш щіскя не маю у руках.
Помовчав-помовчав і почав:
— Прийшов йкос ід мені дідо, жебрак. Старий шо старий. Сів у куті коло печі та й сидит. Дав я му їсти, попоїв він троха, розговорив си.
"Божечку мій, — кае, — божечку мій любий! Ше йк був-сми ше у жовнєрах, та й загнали нас далеко на Вгорщину, та й стоєв я у онного діда. Питав си мене тот дідо, звідкив я родом, гет цалком усьо. Я му кажу, шо звідтив я та звідтив". — "А ци знаєш, — каже, — Криворівню?" — "А й чіму ні? Знаю". — "А й Синиці там знаєш? Добушєнки, шо си називають Добушеві Церкви?" — "Сам, — кау, — сми не був, лиш чув за тоті Синиці. Варе, гроші там Добушеві". — "Дурний, — кае, — тот, шо про гроші говорит. Там грошей немає, лиш є там дивненький бордюг, шо Олекса поклав. Великий, на два вуха, а в кождім усі по пів-уха чірвонних — ото й скарби усі. Лиш то не простий собі цес бордюг. Єкби хто туда пішов, на Добушєнки, та знайшов тоту печеру, а в тій печері тот бордюг. Та лиш — боже спаси — аби не тєвав, аби не дивив си досередини, шо там є, бо на тім є великий страх — заклітє на смеркь. Та йкби туда ніс та ізсипав, не див’ючи си, у тот бордюг самі чірвонні, ци у вонно вухо, ци в друге, оннаково. Та єк ізсипав, зав’єзав, — тогди вільно тобі зважити на руці, кіко важит. Нести не вільно, лиш із-важити на руці вільно та й знов на те саме місце покласти. А найгірша річ, ухоронь боже, — не заглєдати. А тот бордюг має таку силу, шо, йк усипав ти туда, ув онно ухо, чірвон-
1 В горлі дере, ніби двадцятьма сапінами (залізними гаками).
252
них, — у другім вусі жменя си додаст, сама через себе. Усипав ти в одно вухо дві жмені — і в другім дві жмені си додаст. А йк будут уже два вуха повні та й на вагу рівні, аби оден другого не перекєгав, — тогди вже нема клітьби на тім,
бо тот заклін гинет, відмечуєт ци, бо ти туда половинцу свої праці вложив. І тогди вже можеш сам ци хто-будь, оннаково, тот бордюг із тими грошима узєти, бо тогди гроші тоті чисті. А доти — не вольно дивити си у бордюг, ані брати го з місця, а лиш вольно, не див’ючи си, прижмуривши си, із-сипати гроші. А йкби хто глєнув, — тоті гроші у череп’є си вбертают, печера плитов си засуває, та й нема чоловікові, єк виходити звідтив..."
Такого ми дідо наповів. Вислухав я того усе, браччику, кау тому дідові: "Та й шош? Були-сте там? Виділи тот бордюг?" — "Був-сми, — кае, — та й видів". — "Досипали?" А він лиш си посміхнув. "Ци, — кае, — посмішкуєте си ви собі із мене, ґаздо, ци єк? Єкі ж мої гаразди, аби я чірвон-ними бордюги досипав? То йкби вам. Ідіт, — кае, — на мій гонір ідіт, та й досипайте, та й користайте з дару, а я вам уловім усе гет цалком".
Та й розказав. Усе розказав, їк приналежно. Але шо з того, браччику, — і на лиці Мочернака відбилася мука. — Я там не бувалий, тими верхами не ходжений, тих сторін не знаю. Ходив раз, і два ходив ба й десіть — але оннаково нема з того великого рахунку. Бо там, браччику, шо того каменів, шо того печер! Кае дідо: "Великий, — кае,— камінь, шо си лупит. Вій там оден. Шо йк прийшов на Синиці у Добушєнки, то вже меш го видіти, аби там не знати шо, ає..." Та й шош, їк нема щістя! Був, ну... принайменше вісім разів — та й нічо з того. Усе камінє оннакове, а такого, шо си лупит, може, сотка — та й шош я ізроб’ю, їк щєстя нема.
Браччику!.. Ти туда бував та й, може, щіскє ліпше маєш. Ано-ко піди, пошукай. Ік ісхочеш, — сам меш досипати тоті вуха, а мені лиш шош там, з прєтельства; а не схочіш сам досипати — поведи мене показати місце тото: я вже сам йкос, аби лиш я раз тот камінь видів. Лиш їк меш ізнаходити, — на рани божі, не тєвай, бо біда би була й на тебе, й на мене.
А очі світяться, а голос такий влазливий.
І спокусив, сатана, Марусяка. Пішов Марусяк на Синиці шукати печері під каменем, що лупиться.
І знайшов! Таки відразу знайшов. Ще погадав собі: "Тото з Мочернака з того дурень: такого каменя не міг ізнайти. А вісім разів, — кае, — ходив".
Відвалив плиту, вліз. Бордюг!
Ну, таки бордюг лежить шкірений та ще й не геть старий на око. Що то, погадати, може сила Добушева! Що тіцькі роки, може, сто, а може, й більше лежить бордюг, а хуч би то
бі підгнив де троха.
З якимось молитовним почуттям дивився Марусяк на цей бордюг, що брав його в свої руки вічно пам’ятний отаман. Навіть якось доторкнутися було бійно. Але згадав, що важити ж вільно на руці. Підняв. Дійсно, та’ як пів-уха було золота, як клав на землю, — задзвеніло тихо.
Пожалів Марусяк, що не має червонних при собі, а то зараз би почав досипати. Рішив, що Мочернакові нічого не скаже; скаже, що шукав каменя, та не знайшов, а сам тим часом буде досипати.
"Та й буде в мене два бордюги грошей. Лиш півбордюга досип’ю, а му мати два!"
Так і пішло. З того часу Марусяк весь свій добуток переводив на золоту валюту і в першу ж вільну хвилю біг на Добушєнки, відвалював плиту і зсипав гроші в бордюг.
З Мочернаком зустрічався потім кілька разів, але Мочер-нак, певне, й забув про бордюг, а Марусяк, очевидно, не підіймав сам бесіди. І лиш якось цілком випадково та ще в більшім товаристві спитав нараз ні з того ні з сього Мочернак:
— А шо, браччику, ци ходив-єс, де я тобі казав?
— Та... ходив-сми.
— І знайшов?
— Але де! Видів, брехнув тот старчук тобі, а ти мені. Нема там і признаки на такий камінь.
— Та вже сми сам гадав: брехнув бойко легко.
— А ну-ко напиймо си вба.
Ото і всеї розмови було.
І багато з того часу упливло води в Черемоші, багато разів приходив сюди Марусяк ізсипати свою здобич і з немалим задоволенням помічав, що бордюг пухне і що мало вже позістало до кінця. Ще би разів два або три, лиш коби добрих, коби йкі великі коршми ци пани в руки впали.