наче визов кидаючи комусь — ану, чіпай! Набрав, мов у міх ковальський, повітря, нахилився і — і підняв Марусю, мов пір’їну.
От коли придалася Юрчикові викохана силонька!
Росла, наливалася на широких полонинах, верхах недоступних, де вірли лиш дишуть. Лізла в суставочки, випирала мускулом на кожнім згибі, лінивилася — але не було їй де дітися, леліяній.
Сипалася в ударах під веселу руку молодими часами у корчмі, перла ялицю столітню ід стаї на ватру, от так собі — на вчудіє. Дивувала мир крискєнцький, що прицмокував та приговорював: "А цего бійно, браччики. Бр цес тє з’їсть. Єк не в суботу, то в неділю ретенно".
Так, все було, всі оті дрібниці. Але от так, щоб направду кому придалася, в тяжку хвилину, в смертний час, — того си не притрафило ще. І зійшла би, може, силочка в могилу, черв’як би роз’їв гороподібні м’язи, зігнили би сталеві оті вузли, от як дерево повалене гниє, нікому не потрібне, але от не попустив господь дару погибнути.
Як маленьку гаджучку, підняв Юрчик Марусю на плече і пішов. Дерево під стопою ломилося, камінь з грюкотом летів у пропасть, бризкало до пояса з-під мохової купини, а Юрчик ішов вперед з дорогоцінною своєю ношею, не зупи-няючися, не зітхнувши. Скакав у долину, видирався на гору, від гарячої, напруженої, кров’ю наллятої шиї з-під кожуха несло парою, як із печі, в горлі хрипіло, а він ніс, ніс, ніс...
— Пусти, Юрчику... Ради бога... Я вже піду, — молила, трохи не плачучи, Маруся.
— Мовчи, попаде, — хрипів. — Ти-с не гонна йти... — і підбігав, і врізався в ніч, і гнав, гнав, як кентавр із довгожданою здобиччю...
І зліз на дорогу. Поставив Марусю на ноги, а сам, як підрізаний дуб, повалився на землю. Хрипів так, що земля, здавалося, хитається і от гине, ну, гине зараз тут же чоловік.
Зіслужила службоньку Юрчикова силонька!
А Маруся... Мов горличка коло голуба, увивалася біля раненого. Піт отирала з лиця, в якийсь листок лопуховий набрала води з калюжі і давала пити, клала голову собі на коліна і цілувала чоло, очі...
Сів. Посидів, нім перестало клекотіти в грудях. Припав до калюжі і висушив її до бруду.
— Тепер ходім, — каже.
Пішли.
Ішли довго і поволі, як двоє хорих. І скали по обох боках дороги, і царинки, і воринє; відтак знов скали, і знов царин-ки, і знов воринє.
— Та де ж вона в дідька, тота коршма, си поділа, — бубонів Юрчик і надбавляв кроку.
Неясною купою зачорніло впереді якесь забудовання. Це й була корчма.
Юрчик підійшов до вікна і заторохкотів у нього так, що звізди з неба могли би попадати, якби були.
Всередині заворушилося, засуєтилося, засовгалося щось. Почувся тоненький пискливий голос:
— Іцек! Сруль! Мошко! Абрум! Стрілєйте! Стрілєйте усі разом! — і гримнув вистріл.
— Ой, не стрілєй, песяча віро, бо ту ті зара’ смеркь буде! — заревів Юрчик. — Пускай перенучувати. Я подорожній, та й жінка при мені.
Довший час було чутно лиш саме охкання.
— Ох... Ти опришок... Ох... Ти прийшов мене рабувате...
— Я не буду тебе рабувати, лиш нучую. Пускай, бо йк не меш пускати, то вивалю двері та й видушу усіх, їк кутюг, — і Юрчик для демонстрації натискав плечиком двері так, що вся корчма тряслася.
— Ой вей мір... Шо я буду робете... Кажете, шо жінка із вами?
— Та вж& ж не му брехати перед тобов.
— То най вона си вбізве...
— Відчиніть, відчиніть, добрий чоловіче. Ми вам не зробимо нічого лихого. Нас лиш двоє, — говорила Маруся високим голосом, невідомо для чого майже зовсім притуляючи губи до дверей.
Чулося якесь ґерґотіння шепотом, відтак знов голос:
— Жінка каже, аби я вас не пускав, бо хто вас знає, шо ви за одні. Та й чому ви до мене причепилися? Чому не йдете до другої корчми?..
— Ой не крути, бо тебе й дідько скрутить на тім самім місці. Ци не знаєш, де друга коршма, чи єк? Втворєй, я ті кажу, добром, бо ми си вже вкучило з тобов гимблювати на сльоті, — і знов бухнув постільцем у двері, що аж гримнуло, мов від гарматного стрілу.
— Ой-ой-ой... Шо я роб’ю, шо я роб’ю... я сам не знаю, шо я роб’ю... — ойкав корчмар, відсовуючи тисяча і один засув, відкидаючи бовти і всяке залізо. А як отворив, кинувся вбік і влип у стіну, тримаючи обома руками пістоль зі спущеними курками.
— Ти мені пістоля не показуй, бо я вже видів їх штири ци п’єть на своїм віку, а давай борше зі свої Сури йку чисту сорочку, а сам клади ватру та грій молоко, стели ліжники, але чи-сті-і! Чисті мені мають бути! Та борше си повертай, а то я бартков ті допоможу.
Орендар все ще трясся.
Вилізла з-під перин його жінка і говорила півголосом по-своєму чоловікові:
— Се попадя криворівська, я пізнаю. Утекла з одним лю-басом, а се вже знайшла собі другого.
На слідуючий день возом віз Юрчик Марусю до Криворівні, але вже в безпам’яті. Вся горіла і балакала щось...
XLIV
Мов згори пішло Марусякові з того часу, як утекла попадя. Ну, от наче відрізала, неначе все щастя, всю удачу з собою забрала.
Напади всі стали якісь безтолкові, неудачливі й закінчувалися по більшій часті тіканиною. Ліпші легіні повідділяли-ся, а на їх місце набралося самого сміття. І сварні йшли за сварнями, бійки за бійками — таке заколотилося, що й дідько ногу би проглинув.
Марусяк не мав уже жадного авторитету. При нім критиковано і його самого, і його діяльність, і критиковано різко, немилостиво; кпили, грозили в пропасть кинути.
І сам він якось опустився. Мов з’їв жук вершечок, лишилося саме голе стебло. Не запалювався вже відразу, не метав топірцем куди попав — в лоб так в лоб, в смереку так в смереку, — аби лють пропала. Вислухував мовчки такі речі, такі слова, за одного з котрих давніше ремені би зі шкіри краяв.
Але найбільше, можна навіть сказати цілком, зрізав його один випадок.
Був на Ворохті один газда — Мочернак. Що то була за біда — так і най го дідько озьмет! Та вже найліпше видно от власне з цього випадку.
Ще давно колись, ще в початках своєї діяльності, коли звізда лиш почала зіходити, знайшов си раз Марусяк із тим Мочернаком таки у Мочернаковій хаті, у Ворохті.
Пили горівку, а після горівки "гарак" ікийс, ци біда го виділа, єк воно си називає: у дєрлєнці єк дваціть сапін де-рет1. І оповідав Мочернак про всяку всячину багато, а потім устав з-за столу та й каже: