В діру печери видко було кавалок сірого неба. В німій боротьбі ворушилися на нім хмари. Десь збиралося, мабуть, на дощ...
Один ремінь сильно в’їдався в руку, і рука боліла. Але Маруся не хотіла навіть поворухнутися. Нехай... Нехай приходить уже смерть... Аби лиш відразу.
І лежала без руху, без мислі, справді, як колода. Отупіла. Лиш віддихала, але вже й не дивилася і не мучилася. Занадто вже. Омертвіло тепер усе, отерпло, от як ся рука...
Якісь процесії якихось білих ченців проходили перед закритими очима... скакали дива на конях високо і безтолково... з середини квітки висовувалася друга, з неї третя, з третьої четверта і так без кінця... Відтак мов засипляла... мов летіла у пропасть... знову прокидалася... і знову летіла...
...Одразу відкрила очі... Хтось біг...
Завмерло серце... Людина біжить — чути, що людина. Великим кроком... Ближче... ближче...
Діра в печері затулилася чиїмось тулубом... стало темно. Нахилилося лице... Це був — Бідочуків.
Скрикнула Маруся і забилася, як в тенетах. Але опришок шепотів:
— Не бій си... не бій си... я нічо ті не зроб’ю... Укік-сми, аби хоч руки... руки ті роз’єзати, — і сопів, задихаючися, і крутив зубами сильно затягнуті вузли.
Вузол подався. Руки стали вільні.
— Ноги сама... Ноги сама... сама... сама... — і щез.
Все то було занадто раптовно. Першу хвилю навіть не поворухнулася ні одним членом. Лежала, мов все ще кріпко зв’язана. І лиш потім сіла та розглядала несвідомо сині полоси на руках, стараючися зрозуміти — що ж це, властиво, сталося.
Але коли усвідомила собі, що вона сама, що Марусяка, і опришків, і нікого нема близько — заквапилася, заметушилася. Згинаючися в вузол, розплутувала ремені на ногах, пальці собі покривавила, але розв’язала.
Розв’язала і, не оглядаючися, ні о чім не думаючи, кинулася бігти.
XLII
Мусила сісти, шукати захисту. Дощ ілляв, як з відра. Бігла б і мокрою, але боялася, що перестудиться сильно і то пошкодить дитині.
Уже, мабуть, далеко вона, бо давно вже біжить. Чує голод і тепер лиш пригадує, що цілком, от так-таки цілком не взяла з собою нічого. Хоч би кулеші кавалок.
Мокро під смерекою. Дрібно-дрібно просіває дощ, але невпинно, уперто. Одежа прилипла до тіла... Щось велике наблизилося. Ще не прийшло, але от стоїть десь тут, за спиною, і, коли підійде зовсім, обхопить гострими руками — тоді вже... кінець...
Куди бігти? Куди?
Старалася запевнити себе, що біжить в однім напрямі, в тім, де бачила Говерлу два дні тому, але внутрішній голос казав, що це неправда, що вона, може, десять разів уже міняла напрям. Таже мрєч безперестанно снувалася перед очима, застилала іноді так, що навіть власної руки не було видко. Дмухав вітер, відганяв пріч оці моря, але однаково нічого не було видко, опріч стін дощової тюрми.
Страшно боялася жерепу і обходила найменшу його пляму. Наслухалася стільки о тім живім лабіринті Чорногори, що боялася навіть близько підходити до темних плям. Оминала здалека, стараючися потім взяти той же самий напрям, але чи удавалося то їй — не знала.
І от тепер впереді — повна невідомість. Куди ідУть ці жолоби, куди похилилися обочі, на який край дивляться й що бачать оті ген-ген високі верхи — бог знає.
Впрочім — все одно. Треба бігти і більш нічого. Як-небудь... Може, господь змилосердиться. От тільки нехай хоч трохи устане дощ, хоч трохи на небі пробереться.
Вся дрижала від зимна. Довше сидіти без руху не могла, тому, не дочекавшися, нім дощ утихне, побігла знову, аби хоч загрітися трохи.
Попався під ноги якийсь плай. Був, очевидно, якийсь давній, закинений, бо часто зовсім зникав з-під ніг. Вів усе вниз, униз, а врешті цілком згинув, і скільки не шукала його Маруся, — не могла знайти.
Стала. Глянула доокола.
З обох боків насунулися стіни. Високо-високо пішли вгору. Однаково глибоко було униз і далеко догори. Ні доріжки, ні найменшого сліду присутності хоч якої живої істоти.
Мільйони овець ходять щоліта полонинами Чорногори, а сюди не зайшла, мабуть, ні одна.
І простяглися з-за спини холодні сталеві пальці, і от-от схоплять, і вирвуть крик безумний з горла... Оден! А потім — смерть.
Але ні... Треба боротися... Треба жити! Треба бічи, хоч би з останніх сил.
Внизу, в рухливих простирадлах туманів шуміло щось. Певно, потік.
"Піду туда. Все ж потоком можна вийти куда-небудь".
Потік в’яже з чимось. З чимось — аби лиш не з цею безконечною порожнечею! Знала, що й ближні до житла людського потоки заростають іноді так, що нема можливості продертися; знала, що в цих дебрах коло води найскорше можна наткнутися, на звіра, все те знала, але — не пустиня, аби лиш не пустиня.
І без дороги, без напряму йшла вниз, рівнобіжно уявленому потокові. Ішла тому, що земля стелеться під ногами, тому, що небо повисло над головою, тому, що треба іти, іти, іти, іти...
Шпоталася на каміння, сповзала по мокрій траві у якусь яму, судорожно-похапливо хапаючися за корінь. І тоді, віднайшовши рівновагу, дивилася вгору — нема кінця, заглядала вниз — глибоко внизу, бездонно... Повисла між небом і землею!
І збиралося на безсилий діточий плач заблудшої дитини. Може, хоч цим плачем відхилить прихід, умолить оці пальці сталеві, що от стискають, стискають уже горло, поки ще не сильно, але потім... потім...
Зривалася, напружившися, бігла... Падала, підіймалася, знову падала... А на небі наростали другі, нові тучі, новий дощ засіяв з новою злобою; осіннім, люто-непривітним свистом наповнилися простори — і застелилося все сірою, безпросвітною імлою, в котрій тоне крик розпуки, не пробігши й двох кроків. Зависло все у безодні і колихалося...
...Потім ліс... Передвічний, непроходимий. Ні доріжки, ні полянки — ломи, навали, пуща. Мовчазливими великанами виростають смереки одна за одною і стають на дорозі, вітаючи іронією без слів.
Низенька, сама понижена гілка брудною шматою била в лице, нога ховзалася на чистім, виполірованім фоєю горбику, шишки викочувалися з-під ніг і крали рівновагу; валився пень, і розповзалося, спішачи та оглядаючися, безмятеж-не досі царство черв’яків. Ішла...
Підгиналися ноги... Невиносима вага придавлювала к землі, коріння плуталося дивовижними вузлами, темні стіни роздвигалися вороже в вузьку щілину і зараз же засклеплю-валися знов. Ішла...