І сидить німою, повною печалі фігуркою Маруся на камені і дивиться в глибину гір. Там, у тій всезагальній далі, — все єсть... Он церковка наша... Обмокла бабусенька, зморщилася і шамкотить незрозумілі слова... Передзвін... передзвін... передзвін... А то по дітській душенці... Дзвонить... Паламар... І йде, талапкаючи болотом, о. Василь, за ним купка гуцулок і гуцулів з непокритими головами; один несе під рукою карабушку з дрібоцьким трупиком у ній. Не було скла кавалочка у трумночку вставити... так лиш дєрочка чор-нієт...
І стріпне цминтарна верба холодну сльозу на білий горбочок, хлясне денце у воду, борзенько загребуть, жменьку землиці насиплють зверху — от, аби лиш знати, що нерівно... Та й уже... Та й по всьому...
А може ж, воно миле було та втішне?.. А може ж, воно щастя сіяло доокола і радість?.. А може ж, виросло би і світові, бідному, нищому світові, душу печаливую принесло?..
Ридала... Ридала над сим трупиком, над сею невимовною скорботою осінніх діточих похорон, над утраченим тихим спокоєм плебанії, над теплом безефектовної любові. Було — і нема... Нема і не буде.
Бо важко тут, в дикій пустині, в печерах і скалах, але ще важче було би там. Піклуватися, може, будуть, пестити навіть, а в душах все триматимуть думку: а що, як іще підвернеться який чорновусий леґінь? Утекла раз — то на другий вже легше...
І ці недоговорені фрази, і сховані погляди недовірчиво-сті, і ці вічні, вічні, вічні підозріння — о боже!.. Та цього ж не можна витримати!.. Ліпше відразу гострий ніж у серце, ніж отаке життя.
І не знала. І томилася, і мучила сама себе. Не було куди йти, не було смислу життя. Ставала не раз над пропастю і дивилася в імлисту глибінь. Думалося: от стати лиш маленьким кроком на цю порожнечу — і вже не треба буде тоді віддаватися п’яному опришкові, і мучитися болями повороту, переносити дикі кпини життя. І настане віковічний спокій, безтривожний, бездвижний...
Але в цю хвилю легко-легесенько щось дрижало під серцем, ворушилося — і все щезало. Вся тоска, розпач, увесь біль. Жити!.. Жити для дитини — і в тім був уже і смисл, і щастя, і ціль, і радість. Жити хоч би в вічній тьмі, хоч би в вічній нужді, хоч би в вічній тривозі. Най буде холодно доокола — коби лиш дитиночці було тепло; най буде самотньо — коби лиш дитиночка матір мала. Буде жити, буде жити всюди. Жила б навіть і тут, серед цього каміння сірого, під холодом дощів, в диму колупаної печери, — коби лиш знала, що то ліпше буде для дитиночки. Але ні, не буде тут ліпше, не буде... Тут мрєчі спбленають, сніговиця викупає, вітри осушать, зима ковдрою прикриє... А з шуварів сорочечка витчеться, прутиком підпережеться...
Ні!.. Нізащо в світі!.. На службу стане, гній з-під корів ви-мітувати буде — але звідси, звідси, звідси чимскорше.
В нетерпеливості зскакувала і... сідала знов...
Неперебійним залізним кільцем стулилися гори, небо повисло, дика в тузі пісня коло далекої ватри. Зв’язані руки й ноги, нема як рухнутися.
І знову день ішов за днем, мчалися безупинно хмари над головою, стікали до безодні дощові потоки, і все було по-давньому. 1 нема куди тікати, не знала би навіть, в якім напрямі. Раз спробувала було дуже здалека розпитати Марусяка, але опришок лиш засміявся, оскалюючи зуби.
— Меш кікати, шо стежини питаєш? Ой-га, любко, дай покі’. Відцив ті онна доріжка — зі мнов на шибеничку, ає.
А Юрчик мовчить. Все бокує, лежить сам далеко осторонь, а потім і цілком щез. От так-таки нічого нікому не сказав, ані однісінького слова — і щез. Лягали — був, а встали рано — нема.
— Він усе так.
— Навкємило си та й пшов.
— Тепер з рік го не чути буде.
Маруся слухала ці одрубні фрази — і мов приговор смерті їй читали... Так от який він, Юрчик... Так от чого були варті усі його співчування й обіцянки. Попросту забув. Обридло йому тут, узяв та й пішов, як завше. І забув, що попадю словами вбезпечив. Недурно все говорив: "Слова — що? Пусте".
На кого ж тепер надіятися? Де помочі шукати?
І рішила тікати. Куди, як — все одно. Не знає дороги — нехай. Он ледве-ледве видніється в тумані Говерла — на неї буде дивитися і йти. Може, стрінеться хто, покаже дорогу.
Хто?.. Хто зустрінеться тут тепер, коли зігнали вже маржину, коли обезлюділи пустині полонин, приготовляючися до довгого зимового сну. Нікого немає тут тепер в горах, ні душі. Розбійники лиш ватри палять ночами та виє зблуканий вовк.
А як і стрінеться хто — чи не заведе куди у пропасть, щоби знущатися? Або, ще в тисячу раз гірше, — чи не притягне сюди, назад, щоби Марусяк, регочучи, просив розгости-тися коло ватерки, відпічнути?..
Але ж ні!.. Не може цього бути! Люди ж не звірі. Мене ж так любили в Криворівні — невже ж я стала іншою і менше заслуговую коли не любові, то хоч жалості, співчуття? Не для себе ж я прошу, а для неї, для тої милої малюточки, що тут, в собі, несу... Ні, ні... Люди — добрі... Пригріють коло вогню, гілля нарубають для постелі, покажуть дорогу... погоню відведуть...
І це сталося — навіть сьогодні.
Цілком несподівано для всіх прибіг якийсь доброволець, щось шепотів Марусякові; відтак усі опришки голосно говорили, сильно розмахуючи руками, а потім борзо почали збиратися, узброюватися.
Дмитри прибіг до печері, де лежала Маруся. Не встигла вона навіть крикнути, він зав’язав їй руки, ноги, притяг тугіше і кинув на вереті.
— Гей, пане ватажку! То же таки не по-люцьки, — обізвався хтось із опришків. — Таже звірина може прийти абощо...
— Пазь свого носа! — кричав Марусяк і грозив, що бандури випустить кожному, хто лиш буде мішатися не в своє діло.
Здвигаючи плечима, відходили опришки пріч. Як там не як, а баба, що кобила: мусить мати свого ґазду.
Маруся й не оборонялася. Зрештою, це і не привело би ні до чого. І лишилася, спутана, мов колода. Слухала, як затихає, віддаляючися, гомін опришківський, як розплився в повітрю останній звук, що говорив о присутності живих людей, — і стало тихо...
Величезна, необ’ятна тиша надвинулася на ці безгранич-ні простори і утопила в собі все, як в морі... Дотлівала, певне, там десь ватра; унизу, в темних сиглах, шумів отой дивний потік: виривався гнівно й насильственно з-під землі, мов мучили там його, а потім, пробігши кілька кроків, щезав. Щезав безслідно. З’їдало його щось.