1 їхала так Маруся, вся зранена, не говорячи ні одного слова. І не почувала навіть голоду, нічого не чула вже.
— На їдж! — і опришок кидав їй, як собаці, кавалок брудної кулеші, але Маруся не ворушилася...
"Буду вмирати з голоду... буду вмирати з голоду", — тупо твердила собі в душі і не брала нічого до уст.
Ослабла й хиталася на коні. Але о спочинок також не просила.
Опришки їхали борзо. Власне кажучи, ніхто з них не вірив направду, що напад таки відбудеться, але їхали якось інерцією і то так борзо, що наблизилися до Косова дуже рано. Треба було стати на перечекання.
— Най си втихомирит. Най спати полєгают, та й тогди май...
Спустилися десь у лісок, попутали коні, полягали. Хто їв, а хто заснув. Маруся сіла окремо і задумчиво дивилася, як грають промені заходящого сонця на протилежних верхах. Все уже перетяглося синевою доокола, вечірні тіні зазвучали дружно, одностайно, земля забувала сонячне світло і його поклики: десь воно, може, й існує, сонце, але не треба його, не треба... Ліпше тихо спочити... ліпше не тривожитися...
Але сонце, вмираючи, заспівало лебедину свою пісню. Невидиму хмарку прорвало десь за горою, висипало найліпше своє золото і порозсипало на вершинах гір. "Дивіться! Чи не жаль вам такої красоти? Але — не прощайте, а — до побачення!.."
І засяло надією на будучий поворот червоне каміння, за-красилася-запишалася тонка смерічка весільним убором передсмертного обручення з сонцем, а купка княгинь-беріз, обіллявшися золотом, стройно заспівала дівочим хором.
І підіймалася золота сонячна пляма все вище й вище, ронячи багатства в дорозі, і де пройшла, — лишила звуки і пам’ять по собі. І легше було з ними жити, легше примирятися, легше забувати...
А Маруся стежить зором за цим золотим шествієм, слухає гімнів прощальних і згадує з тоскою, як завше цей останній промінь сонця золотив хрест на криворівській церковці, цілував на сон грядущий і, благословившися, тоді ховався за гору.
Нараз скочили опришки. Зацокали пістолі...
Маруся глянула... З пригорбка спішно біжить якийсь чоловік, але сюди. Вимахує крисанею.
— Стій! Стрілєю! — гукнув Марусяк, але чоловік не зупиняється і ще більше розмахує крисанею.
Щось шпигонуло в серце Марусяка. Впився очима— і пізнав батька.
— Дєдю!.. Шо з вами?..
Старий підбіг, але говорити не був у силі... Упав і, розкриваючи неприродно рота, хлипав повітря, мов риба. А як відпочив та оповів опришкам, що за пастку приготовили на них Юріштан із Гердлічкою, — мов обухом кожного по голові тріснув.
Все пропало!.. Жах обхопив в одній хвилі, як вогонь обхоплює сухий солом’яний стіг.
— Гей, кікаймо!
— Не буде вже тут, бачу, ні дівки, ні горівки. Ліпше таки кікати чимборше.
— А шош, браччики? Лиш-таки жива смеркь, та й вже.
— Єк же то ти так, пане втамане? Не покємував си добре та й пішов, через дурний поріг переступивши?
— І нас за собою покєг!
— Гой-га! їли би таких вотаманів пси у середу під четвер.
Марусяка як прислопило.
— Чекайте, браччики, чекайте... Бо ми си в голові зако-машило...
— Нема тут шо чкати, пане ватажку. Чкай сам, коли хоч, а ми вже не гонні.
— Чкай на свою голову, а витак меш видіти, де будеш ночувати.
— Най хуч цілий світ умирає, а я ше не хочу.
Настрій був однотонний і рішучий. Марусяк мало не плакав.
— Браччики!.. Таже не спробувавши... Встид!
А йому відповідали:
— Та шо, що встид? З тов бідов ше мож положити си та й спати. А йк те штирима линвами спелінают — ого!
— Кому встид, так дурному втаманові, шо поліз, куда голов не лізла.
— А шо побагату говорити, — лиш ідім, шукаймо порє-тунку, та й вже, бо буде біда.
Проекти сипалися за проектами. Один казав одно, другий казав друге.
— Розсипаймо си, браччики, йк горох у шуварі. Одному легше си сховати.
— То добра рада! Кікаймо, хто куда може.
І вже бігали очима, і вже рвалися, як пси з ланцюгів під час пожежі. Крикни тепер хто з-за дерева — попадали би в панічнім страху і не поворухнулися б.
Марусяк хватався за всі средства, щоби стримати товариство. Пробував грозити, але йому самому приставляли пістоль до лоба; пробував просити — попросту викпивали. І з великим-великим трудом, випадково напавши на якісь переконуючі аргументи, удалося йому нарешті сяк-так заспокоїти побратимів і змусити до проби порятунку всім разом після його, Марусякового, плану.
А старий Марусяк дивився на це упокорення сина, і сльози крутилися йому в очах... "Так он який твій таланчик, си-,.ну, ґаздівська дитино?.."
Ге-е, та й файне ж сильце заклав Юріштан на приятеля! Обістав усі плаї-доріжки, густою сіткою вартових оплів усі входи-виходи, а сам, павук павуком, сів у Ясеневі, розпростерши свої лаби глибоко в гори. Він сидить — а там, геть в густих дебрях, глибоких потоках на полянах, на царинках та ріжах, — всюди стоять люди й мов чують на собі Юрішків зір, а чуючи, ще уважніше вглядаються в тьму ночі, ще сильніше напружують слух. Стоять всюди, навіть там, куди ніхто не пішов би, маючи голову на плечах, але замкнений у клітці опришок на все може рішитися.
А так, так... Незавидне було становище Марусяка. І нічого не здобув, і славу втратив, а от іще міг і голову втратити.
О тім, щоби після первісного плану передертися на Волощину найкоротшим шляхом, — о тім хіба й бесіди не могло тепер бути: треба було би переходити великий тракт, досить людні місця. Положення погіршалося ще й тим, що Марусяк не мав поняття, де ж сидить сам Юріштан із головними силами, тоді як Юріштанові дуже добре було відомо, що в трикутнику між дорогами на Кути понад Черемош і на Косів понад Варятин, що в тім трикутнику опришкам сховатися нема де і що вони мусять вириватися куди-будь —— або на Волощину, або на Чорногору.
Круто прийшлося Марусякові, ой круто! Почорнів, хоч і старався не показувати того. А Маруся...
Щось дивне переживала вона. От хвилину перед тим цей варвар злобний був для неї втіленням усіх мук: і фізичних, і моральних; провалися під ним зараз земля — здавалося б, богові дякувала за вибавлення. А тепер... От щось стисло їй серце. Дивилася, як мучиться загнаний в пащу смерті чоловік, і готова була ціною власного життя, ціною навіть продовження своїх мук спасти його.