І кидав на себе важкі порошниці, обтикався стрівбою, барт-ку брав.
Надзвичайного напруження сил варто було Катерині зберегти видиму рівнодушність... "От ся молодиця була його!..
Він обіймав її, цілував, ради неї убив чоловіка. А вона от віддає його на шибеницю".
Катерина близька була до непритомності. Таже вона ніколи ні на хвильку не забувала Дмитрика, не забувала його очей, його голосу. Ночами тихими чула сей голос поблизу, такий ласкавий, люб’ящий... Знала про попадю, знала про десятки любасок, розсіяних Гуцульщиною, могла напам’ять сказати всі їх імена. 1 всім їм він дав трохи щастя, всі притискали його голову до грудей, цілували... І завидувала їм, і боліла від того, але то все якось глухо, якось придавлено, без яскравого болю, без вибухів мук. Бо то ж далеко все було, десь за горами. Доходило, як казка, як співанкова подія.
Але тепер! Тепер!..
Женщина, бувша коханка, віддає в руки пушкарям! На муки, на смерть!..
І великою тоскою ущемилося серце Катерини. Коли думала о тім, що будуть бити це дороге тіло, плазувати, покервав-лять миле лице, а відтак надінуть петлю на шию і уб’ють, — ноги дрижали, і ледве-ледве стримувала себе, щоб не крикнути: "Будь ти проклята!", щоб не кинутися на цю сотони-цю, вирвати язик їй з рота. А потім упасти перед чоловіком на коліна і мити ноги сльозами, цілувати їх...
Але не зробила того нічого. Лиш як пішли вже і чоловік, і Срібнарчучка, — заломивши руки, впала на лавицю й заридала...
Виплакавшися трохи, сіла, але всидіти не могла. Там, в Устєріках, збираються вже на Гердліччинім дворі пушкарські ровти. Уже радіють, уже ставлять варти дорогами, залягають під пнями, лізуть на смереки. А він буде йти, нічого не підозріваючи, веселий, безпечний. Може, буде грати на флоє-ру, сміятися, а тут з-за каміння, з-за дерев, з-під кожного корча, з кожної щілини посипляться пушкарі, як вовки, схоплять, зв’яжуть, о!..
І раптом скочила, накинула сардак і вибігла.
Душа завмерла... Що, як побачить хто? Що, як брехнет кутюжка? Що, як стрінеться хто-небудь?..
Але най буде, що буде, а вона йти мусить. Мусить! Треба прокрадатися царинками, по мокрій траві, треба обережно через воринє штрикати, аби не заскрипіло, аби псів не будило. І не думала ні о чім, не тямила нічого, лиш коли вже підбігла до хати Марусяків та зашкробала нігтем у шибу, тоді лиш зрозуміла, хто до кого прийшов.
"Таже я Юріштанова жінка! Того самого Юрішка, що мучив сих старих людей, катував, а тепер день і ніч думає лиш
0 тім, як би повісити їх сина на шибениці.
Таже я проклєта від людей і від світа від усего, шо нема мені й висповідку жєдного!.. Та мене ж псами затра’вют, з ночі день білий вдіют, аби усім людєм видно, єк я кікаю, єк за мнов пси рускают!.."
Але поборола себе. Увійшла до хати.
А правда, правда. Дуже здивувався старий Марусяк, побачивши в своїй хаті жінку Юрішкову та ще в таку пізню пору. Дивилася на нього Катерина... Як же постарівся він, посивів, волосся пожовкло, зігнувся. Горе не панить.
І ждала Катерина, що стріне її згірдливим словом гострим, але старий не сказав нічого. Навіть не привітався. Впро-чім, і Катерина забула сказати, що належно, і з місця, задихаючись й зупиняючися, розказала все, що чула зараз вдома.
1 просила бігти, гнати з усіх сил, аби повідомити, аби випередити біду.
— Бо то ж смеркь, дідочку! Смеркь!..— і вся дрижала і ло-^ вила цілувати руки старого.
Довго дивився на неї старий Марусяк мовчки. Потім сльози показалися в нього на очах.
— Не тобі мене в руку цулувати, а мені у тебе ноги цулу-вати, Катериночко, шо сми запропастив і твій вік, і...
І взяв плачущу женщину за голову і тихо поцілував кілька раз.
— Бог тобі заплатит за все. Най не карає за Юрішкові гріхи. Іди ж тепер д’хаті, закив не зседрів тє ніхто, та най тобі легко на серці будет за ласку за твою.
І справді легко було на серці Катерині, коли бігла додому.
— А може ж, таки бог поможе. А може ж, їаки...
А старий Марусяк етояв на колінах, піднявши до образа змочене сльозами лице, і молився без слів. Потім борзо зібрався і чорнов нічов брів Білу Ріку: хотів Волощинов Ускє-ріки оминути.
XXXV
Невесело їхалося опришкам. Чим ближче під’їздили до Косова, тим невідрадніше ставало у них на серці, тим все сильніше й сильніше огортала непевність та тривога.
Косів!.. Таже то місто, рахувати. Не корчма ті на перехресній дорозі, що застукав у шибку, то ті зара’ орендар гине зі
страхий самих. Минули тоті часи, як опришки нападали на Болехів, на Сигот, на Богородчани, Отинію, бо тогди було одно, а тепер друге. Тепер по містох, каут, войсько стоїт. Гет їк день, так ніч узброєне.
В гори до опришків вісті доходили скупо і не у властивім своїм вигляді. Аби не йти геть таки цілком насліпо, от переловлювали молодці кого попало по дорозі та перезнавали, розпитуючися про оборонні средства Косова, про ту гармату, що то казав Юрчик...
Певного нічого довідатися не довідалися, бо один говорив так, а другий май інак, але все разом — цілком не додавало охоти.
— Ой, дайте, браччики, покі’! — казав який-небудь гуцу-лик, приймаючи озабочено-приятельский тон. — Там такого пушкаря набито, шо от їк у бербеницю. Та й виджу я, шо нема тої дійми у вас, аби Косів узєти.
— Біда би з тє говорила та біда брехала! — лютився Марусяк. — То мі не леґіні, ци єк, аби того не діймити? Ци не брав-сми містий ніколи?
Але ватага деморалізувалася. Найбільше новенькі: все шепотяться поміж собою по корчах, а спитай — похапливо відповідають: "Та то ми нічо... То ми свої..."
Трійка таких младенців відстала, ніби остугви потужити, але як тільки решта віддалилася трошка — чимдуж побігли назад.
— А... вашу псом маму іздохлим! — крикнув Марусяк і, забувши обережність, вистрілив з пістоля, але хибив. Озватися на то ніхто не посмів, але бурчали собі під ніс щось не зовсім миле для отамана.
Та в нього вже вступив опірний дух. Блискав очима, мов ножем, і коли хто звертався до нього з яким звичайним запитом, відповідав так, мов зарані вже приготовлявся до дер-зької опозиції.
— Я вам покажу!.. Я вам усім покажу, єкий то рахунок ідет! — гаркав він і скрипів зубами.
Маруся їхала конем. Була змучена і фізично, і морально. Опришок не спускав з неї ока, а коли говорив до неї, то самими лайками. Вже інакше не називав, як: "Гей ти, курво моя!" — і плів усяку брудоту, котра лиш приходила в голову. Навіть опришки — спочатку сміялися, а потім перестали: занадто вже.