Підпалила ровта хату. А хлопці — шо робити? Давай борше єму копати у хаті. Та викопали єму, ізсипали гроші, за-рівнєли землев, а витак, єк уже си ймила на добре хата та й хтіли си валити — ік не пішли жєчі31, ік не пішли стрілєти раз по раз, то, може, й не знати кілько люда перекалічили, а самі таки втекли у тім диму, у тім заворосі. Витак уже підкра-дали си вночі та випорпували тоті гроші з-під тих згариськ.
Та й була то му, Петрієві, причка, най би на тім тєкло32. Лиш він того не порозумів та на другу зиму гайда до другого пана служити. Гадат собі: "Ой-га, шо ми за мудріскь!.. Пе-резнаю і в сего пана за маєтки та н пбграбую навесні".
Та й служить Петрій у пана місєць ци там кіко та й усе би добре, коби не стрівба. Бо дуже си вдала Петрієві стрів-ба, шо жєлував ї лишєти, та й узєв зі собов. А пан уздрів раз тоту ручницю: "Ано-ко, дай-ко я, — кае, — пообзераю, шо то за ручниця в тебе".
Узєв, обзерат. А на тій, браччику, ручниці сріблом було вибите порекло того пана, чия вона давніше була. Та й треба бути такій біді, шо цес пан, ґазда значить, та з тим паном був добрий, чия то ручниця вперід була.
Пишет ід нему: "А де твоя, браччику, ручниця си поділа?" А тот му відписує: "Були, — кае, — в мене опришки, — кае, — та забрали багато срібла й злота та й тоту ручницю взєли".
Ге-га... Йк пан тот лист перечитав, — зрозумів, хто то в него служит, та й потихоцьки-потихоцьки дав знати куда слід та тут лиш чап Петрія мого! Та йк чапнули, закували, відвезли, так уже й не викрутив си. І так, і так свистав: казав, шо ізнайшов тоту ручницю у лісі, з земні, повідав, узєв, місце тото навіть показував, та нічо то вже му не помогло — оннаково завісили в Чернівцьох.
І поки оповідає Юрчик, поки слухають, мов поспокійні-шає. А лиш перестав — ого! Знова сварня, знова лайка, зно-ва лізуть один на одного, грозять, укленають.
— Гей, Юрчику! Та бери бартку в руки, а то не буде в нас порєдку ані раз.
— До дідчої мами в зуби з вашим вотаманцтвом. Кат не видів над такими дурлеями вотаманувати. Волю сто баранів, єк дванаціть баранів-опришків.
Як то було слухати Марусякові? На лиці застигала усмішка — жарти, мовляв, жартуєте — а на серці коти скребли.
А тут, мов на ту біду, ну, нема на чім зупинитися, нема звідки реваншу сподіватись. Відусюди тихо, вістей жадних нема, іти нікуди. Знов на корчми — вже прямо сором, а такого чого, достойного імені Марусяка, такого, щоб слава полетіла на чужі цари, як о другім Довбуші, — такого не передбачалося.
А між тим становище ставало все грізнішим і грізнішим. Треба було виходу, треба було виходу за всяку ціну. І Марусяк, мов откровенню, зрадів звістці, що будуть іти волоські купці через гори.
Ожили й опришки. Борзо зібралися, перекликаючись, жартуючи. Питання про Марусю стало нараз загальним питанням: чи брати її, чи лишати, — в тім міг забирати голос кождий. Одні казали так, другі інак.
— Та єк же то мож — лишєти? А єк — не дай того, боже, та й того не буде, лиш оннаково тра думков кидати туда-сю-да, — ано єк нам вже си не доведет усюда вернути назад? Шош вона буде тут, сарака, робити сама?
— Ід попові підет.
— Ого! Нім дійдет, не знаючи дороги, сім раз має з голоду гинути, коли перед тим звір не з’їст. Це тобі, браччику, не село. Ні, таки беремо зі собов, та й вже.
— А єк ї брати? Що з нев робити на грабунку?
— Посадимо дес поблизькості — най сидит, йкби шо си й трафило, — все хтось си лишит, забіжит та й візьмет. А баба кождому си здаст: хуч кому й не тра, то пару здоптаних постолів мож завше виторгувати.
Маруся слухала всього того, мов кам’яна. Взагалі останніми часами отупіння якесь заволоділо нею; здавалося, валіться хмари зараз на неї — не відійшла би убік.
Рішено було взяти Марусю зі собою і лишити десь недалеко місця засідки. Так і зробили. Посадовили на коня, поїхали. Потім ізсадили в лісі, позмітували теркіли, найсуворі-ше наказали сидіти тихо і пігнали далі.
XXXII
От коли Маруся лишилася сама.
Такої самотності не відчувала ще вона ніколи в життю. Там, дома, у Криворівні, заходила далеко від плебанії, глибоко забиралася в поточчини, залазила не раз в таку гущавину, що й ведмідь там, може, ніколи не був — а все чула, що вона дома, що десь, зовсім от навіть близько, церковця люба, що от якби взяв та поліз просто вгору та видряпався на ґрунь, то, може, й побачив би її, луку Черемоша, хатки...
А тут — сама!..
Оглянулася боязливо.
Суворо мовчазні стволи смерек стояли непорушно, тихо, в священнім якімось мовчанню, мов окам’янілі жерці предвічної містерії. Засіяна фоєю земля надавала всьому кривавих тонів і лякала. Зліворуч було якесь глибоке, бездонне провалля, і ліс падав у нього, витикаючи лиш вершини смерек, мов голови утоплеників. А спіднизу віяло чорнотою, холодом і жахом.
Маруся відхитнулася від тої пащі. Здавалося, що там, на дні сеї дикої глибини, виє щось. Душі виють... голі... Дракони деруть пазурами, лускою дзвенячи, сині обнажені тіла. І от почне зараз вилізати смердюче хвостате чудовище і захарчить радісно.
Відійшла "геть від безодні, але страх не відійшов. Адже ж сама! Загубилася в оцім безконечнім лісі, проковтнув він її й забув, і колишеться необ’ятним своїм, простором від краю до краю. Так він завше ховав усі злочини, так він завше ду-сив усі крики. І от простягаються вже невидимі нігті з-за кущів, гриб ворушиться... десь засичала гадина... хтось підходить іззаду і з криком хапає за плечі: "Ага! Попалася!.."
Маруся вибігла з лісу.
Що буде, то буде, але в ліс вона більше не піде. Тут хоч видно далеко наоколо.
Тихо, нога за ногою йшла вгору. Приємним шелестом оповідала щось півзгоріла жовта трава, якийсь звірок юркнув між кертовинням, киваючи задом в галопі. Подмухував зрідка вітрець.
От дійде до вершини, сяде там високо-високо, над тисячею гір і буде дивитися. Шкода лиш, що не взяла нічого їсти, але — то пусте. Може, не захочеся.
І вийшла високо, на шпиль ґруня. Тут тягло теплим вітром з Угорщини. Літав він там десь, безжурний вандрівець, над чужими хатами, шепотів щось смерічці чужій * а тепер от прибіг сюди і лащиться... Милий!..
Рівний-рівненький, гладесенький камінь. Сіла на нього, і в тихім усміху застигло лице. Давно вже не усміхалася. Давно вже не чула спокійного биття серця, не чула, як віночок плететься, мов срібно-прозорий струмочок тонесенький... Квіточки синенькі, біленькі, запашнеє зіллячко... Радість ніжна і любов... і передзвін вечірній.