— Хіба ви опришки, дий його кату з такими з опришками? Та з вас такі опришки, єк тот Голий Щербан, що було під ним п’єть леґінів, та й пішли вни онного діда бездітного драти.
Приходе, стали під вікнами. А у діда в хаті ватра горит у печі, коло ватри котев стоїт щербатий, а сам дід си вбуват. Та взув дід онну ногу, ізсадив на земню, а на столец поклав другу ногу взувати та й каже: "То сми п’єтьох із’єзав, а ше коби і цих п’єтьох із’єзати, а тогди покладу голого щербана голов гудзицев на грань".
Вчули тото опришки, узєв їх страх. А ватажко їх, тот Голий Щербан, каже: "їк тот такий дужий, шо п’єтьох уже з’єзав, та й знає, шо вас п’єтеро стоїт під вікном, а мене збирає си на грань класти та смажити, — то вже ліпше кікаймо. Відав, у цего діда є ровта".
Та й повкікали опришки, а дідо собі си лишив. А він нічого й не знав, шо під хатов є опришки. А то він сів си вбу-вати та вбув онну ногу — значйт, п’єть уже з’єзав, а тепер ше п’єтьох збирав си в’єзати, а тогди голий щербатий котев ставити на ватру та й кулешу варити.
Опришки реготали. Реготав і Юрчик, мов камінням по новім мості гуркав.
— Ій, ставай, Юрчику, над нами втаманом, бігме. Під тобов не встид буде нам бути. А то диви си: вже й літо, рахувати вже сми перелітували, а що доброго зробили? Нічо.
— Єк то нічо? Наш вотаман під запасчинов ціле літо пересидів, а ми на тото си дивили — ци не робота?
— Молодєк — шо в нім? От під таку барточку стати — тото я розумію.
А Юрчик реготав.
— Не брав бих вас у вопришки. Я би собі єких других ле-ґінів ізнайшов. Не таких.
— А єких?
— Я би таких ізнайшов побратимчиків, таких би леґіників си вистарав, шо гай! Не брав бих сміття, лиш підкликав бих дваціть і штири та й давав би їм їсти солоного моц, а пити бих не давав. А витак водив би їх горами, тєчерами та скалами, шо ні раз би через воду не переводив. І похотіли би вони пити дуже, та й тоги привів бих їх ід потокові, та й єли би вни пити, а я бих підгонив: "Борше, борше! Пиймо та йдім". Та і вни би пили, а я би си дивив, єк котрий тоту воду п’єт ув тім ув потоці, тай тогди бих лиш був собі довибирував.
— Та й єк же би ти, Юрчику, тото робив?
— Та бих си дивив, єк хто п’єт. Єк котрий злігаєт черевом та й дудлит води дуже, — то не мій. А єк котрий скочив не скочив на камінчик, та зачер не зачер водиці жменев, та хлиснув не хлиснув, а сам таки борше біжит за мнов, — то ми си вдав, бо то правдивий опришок.
— Ади-ади, йкий мудрачок із діда із нашого.
— А витак добирав би собі стрівбу до своїх хлопців. Та узєв би кресак, та набив, та й верг у воду, а витак вихопив із води та й стрілєв. їк спалит,— то мій, а єк не спалит, — об камінь го, бо то зрадник. Він ше готов ізрадити при якій біді, а вопрйшок мусит на все бути безпечним.
А Марусяк все то слухав і вився від болю.
XXXI
З того часу — мов улізло щось сюди, у гори. Як гніздо роздратованих шершнів, гуділи опришки! По-тверезу ще яко-тако стримувалися; по-п’яному — галасали, скільки кому хотілося.
Показалося, що давно вже тліло в душах незадоволення Марусяком, лиш не було моменту тому проявитися. Показалося, що популярність молодого отамана, що виросла, як гриб, за одну ніч, як гриб же, за один день і зчервивіла всередині. Форма лишилася, а змісту нема.
Почалася критика. Те, що її не було досі, виходило лиш во вред: тим гостріше відносилися тепер, тим ядовитіші підбирали слова.
Навіть коли втомлювалися критикувати і говорили про звичайні речі, — під ними, під загальниками, під звичайними словами завше чулося ще щось, якийсь підклад незадоволення.
— Охо-хо!.. Западуть кєжкі зимки поміж кичерами, та не буде єк легіникові й визимувати си. Бо не знаю, єк у кого, а у мене у ремені свистит.
— Лиш у бордюгах повно.
— Най би у тє у череві так повно було раз у раз, мене в бордюгах.
Очевидно, порожнеча ременів і бордюгів відносилася на рахунок отамана.
— Ой браччики, браччики, — свідомо чи несвідомо звертав розмову на інший бік один з нечисленних прихильників Марусяка. — Ой, кєжко було зимувати цесу зиму. Мав-сми земнєник в однім ув потоці — файний такий земнєник. На-прєтав-сми туда за літа усего: і муки, і бриндзі, і масла, і бу-джениций з єлівок, горівки. Думка б’єт — то-то похарчую! Та й шош ти, браччику, меш говорити! Визнала йкас біда за той мій ісховок та й відокрала усе тото. Гех, коби знав! Я би го... Я би му...
— Де ж ти зимував?
— А сів-сми у йкогос ґазди, ади, таки тут, на нашім боці. То свій був чоловік. Не ходжував сам, лиш з давніх чєсів, варе, братє перетримував, а ми йому за тото зношували усє-чину, шо мам чим жити з нас. Багач став.
— А йк став багач, — значит, спаскудив си.
— А правда, браччику, правда. От ік переіначив си. Боку-єт шош, із пушкарями тримат, Гордіюк ід нему ходжує. Але я йкос си погадав на давнє прєтельство, шо мене, варе, би не віддав. Та й пішов ід нему.
Нічо. Пригостив мене файно, порєнно. Ісховав. Сиджу я в него, див’ю си — а він... єв си чинити от ік би не такий: і очима йграт, так йкос си крутит... "Ой-га, — думкую собі. — Мет ні, браччику, не тра довго балакати, бо я вже виджу відразу". Та вкєв-сми му онно вухо на памнєтку, та й сми пішов.
-Де?
— На Вгорщину сми пішов, став десь за слугу. Так сми робив цілу зиму — ф-фа! Шош удієш?
— О, то не є безпечно — ставати на службу бу’ де та бу’ єк, — вставляв Юрчик і тут же наводив якийсь приклад зі свого багатого досвідом життя. Се була ходяча літопись гір, на жаль, загублена безповоротно, не лишивши по собі відпису. Пам’ять була у Юрчика колосальна, і він, оповідаючи щось, пам’ятав такі деталі, мовби то було вчора.
— Отот Петрій, шо я го вчив у Криворівні, полюбляв ставати на службу зимов; лиш панів усе вибирав. Та й раз був наймив си ід єкомусь багатиреві, переслужив зиму, перезнав, шо пан багатий, та йк весна, — євив си ід нему з усіма своїми побратимами: "А видиш тепер, хто я є? Давай лиш гроші!.."
Узєли, шо взєли у того пана, а витак посідали, дурнєки, таки тут, близонько, на ділєвщину — борзо грошей хтіли. А пан не був дурний та зібрав п’єдесєть люда та й далі за хлопцями.
Видють хлопці, шо біда, замкли си у єкійсь хаті, стрілє-ют. Не може підступити ровта. А пан шо? А пан кричит: "Паліт, — кае, — хату, най пся віра згорит!.."