Появлявся там, де його цілком не сподівалися, от як, наприклад, сьогодні, і не приходив туди, де його чекали нетерпеливо. Ні власті над собою, ні власті взагалі не признавав, не розумів і тих, хто її признає; кожний, хто посідав хоч дрібочку власті в руках, уже був його особистим ворогом.
— Гех, йк бих ізнайшов таку смерічку, аби на ні усіх війтів вивішєти! — часто скорбував він голосно.
Але всюди, де лиш не приходив, був бажаним гостем, всюди йому були раді.
Зраділи й опришки. Совали в бік кулаки, тріскали по спині і говорили ласкаві слова:
— Сідай, Юрчику. Меш їсти що?
— А шо мете давати?
А ввечері, коли, навечерявшися до виригу, розіклали опришки величезну ватру, кидаючи туди мало не по цілій смереці, посідали доокола вогню і жадали від Юрчика оповідань.
Умів Юрчик оповідати як ніхто! Славився тим. А спеціальністю його були оповідання про Довбуша.
Довбуш! Слава опришківства і всеї Гуцульщини! Довбуш — ідеал леґінський, безсмертний герой, котрого старався наслідувати кожний з чорних хлопців, як умів, — сей Довбуш, мов живий, вставав в оповіданнях Юрчика в усій своїй могутній красі, чарівній лицарській вдачі, із тисячею найрозмаїтших отих своїх витівок. 1 кожний з гуцулів знає життя Довбуша, як своє власне, і кожний з них міг би його оповісти, але поми-мо того — буде слухати оповідань за Довбуша тисячу разів, і не вкучиться йому. Бо Довбуш не лице, Довбуш — нарід.
Згрудилися всі коло Юрчика. Для Марусі накидали купу шкір, бесагів, киптарів — мов трон злагодили для цариці. І вона дійсно чула себе царицею сеї вихрової свавільної череди; часами їй здавалося, що крикни вона тлосно: "Гей! Бийте си оден з другим на пістолях!" — і кинеться побратим на побратима, поллється кров.
Величезний оберемок галуззя кинув черговий опришок до ватри. На секунду притьмився вогонь, а потім спалахнув, мов триста дзвонів одразу загуло, і далеко-далеко освітив пустиню, встромляючи мечі в темну діброву, лякаючи настороженого звіра.
Юрчик почав...
І говорив він о різних знаках небесних перед уродженням Довбуша і о тривозі всіх злих царів і злих духів та о радості людей, що от — став-народився славний-преславний цар леґінський, вітер полонинський Олекса Довбуш. І о славнім його зачинанню, о добрі для людей і карі для вічних гнобителів — панів, і о тузі великій Довбушевій, і о смерті його дивній від одвічного ворога мужчини — женщини. І дро незлічимі скарби довбушівські, комори, котрими засіяні всі верхи Гуцульщини і котрі, єкби си втворили, то би світ весь закупили.
...Давно вже загас костер... зорі побіліли, заголубіло небо — а все ще, утопивши очі в одну точку, в півзабуттю слухали леґіні, і різно билося кожне серце у відповідь.
От пройшла барвистим ланцюгом перед ними повість їх життя, але життя ідеального, до котрого не дорости їм, убогим, що не мають "золотого волоса й сумління золотого".
Кожний з них мислив о Довбуші, кожний з них хотів бути подібним, але — життя скручувало зовсім у інший бік.
Скінчилася повість... І ніхто не знав, що робити: чи спати йти лягати, чи знову розкладати ватру та лагодити сніданок, зачинати день.
Маруся була схвильована. Встала, тугше загорнулася в гу-глю і пішла. Далеко-далеко... І ніхто її не зупиняв, всі були задумчиві, тихі.
Стала над якимось урвищем. Широкою безмежною панорамою розложився перед нею простір в початках дня. Колись було тут кам’яне море. Збурхані хвилі ходили, гримлячи до небес, а потім застигли нараз під гнівним словом чиїмсь — і так стоять донині, в напруженім спокою, чекаючи щохвилі, що від другого слова знов схвилюється вільним сплеском кам’яне море, здвигнуться гори, радуючися й вітаючи.
А тепер — стоять, далекі, сині, бережучи в глибинах грізну повість вогненного свого народження, і розпачу під тим прокльоном, і смерті... і довгої, тисячо-тисячолітньої безлюдності... І повість приходу першого чоловіка, з бажанням звіриним і жаждою крові. Бігав тут, голий по голих горбах, і лляв кров і звіра й людини-звіра, і вив від голоду, малюючи-ся розпатланою головою на червонім диску сонця, і щезав, і приходив знов, і знову пропадав на тисячоліття.
Вітри приносили землю порошинами, сіяли на камені, а другі, ворожі, здмухували, сміючись, горстку пилу і носили відтак під хмарами. І так боролися вітри, то єднаючися, то сварячися знову, а від їх миру й ворожнечі сіялося зерно в розщепині скали, виростала перша смерека. І укривалися поволі обнажені ребра темно-зеленими лісами, билося дерево громом немилостивим в люту осінню ніч, валилося в про-пасть бездонну, і глитала, глитала пропасть усе: і воду, і землю, і камінь, і весь світ проглинула б, ненаситна! 1 знов потім голий камінь вишкірявся, небу глумлячися, і знову вітри зачинали нудну свою роботу.
І так тисячу раз.
А земля старіє, старіє... Може, скоро кінець?..
Але ж ні! Ще далеко!.. Ще не здвигнув чоловік гір із місця, не порушив їх віковічного спокою, ще не врився в глибінь, не витяг нового металу дорогоцінного. І на безконечних просторах — лиш гуцул ще спасує маржинков вершечки трав, не розбиваючи динамітом середини, не вивертаючи з коренем гір.
І сплять іще гори в прозоро-голубім своїм тумані, ще ждуть... Ждуть, нім щезне поетична гуцулія, а на її місце прийдуть нові, не в м’яких постільцях люди, понабудовують дивовижних будівель на вершинах гір, перекинуть мости через пропасті і літати будуть з одної кичери на другу з візиток).
А коли-то ще буде! А поки — от стоїть Маруся в безмовній молитві, а від далекого логова опришків ледве доносяться звуки пісні. Все про нього, все про славного, вічно пам’ятного героя Гуцульщини Олексу Довбуша.
Попід Бескид зелененький ходить Добуш молоденький... На ніженьку налігає, топірцем си підпирає, на ледінці покликає.
— Ой ви, хлопці, ба й молодці! Набивайте по стрівбочці, та будемо раду мати, де підемо розбивати, шоби Кути не минути, до Косова повернути!..
— Тепер, хлопці, ідім спати, бо маємо рано встати. Та вставайте всі раненько, убирайтеся борзенько у постоли шкірянії, у волоки шовковії...
— Гей ви, хлопці, ба й молодці! Ідім, браття, разом в гості, бо я іду до милої, ба й до жінки Дзвінкової. Ідім, браття, всі за мною, та й угору, та й скалою. Ой же бігом, хлопці, бігом — западают стежки снігом.