Бойчук, один зі старших опришків, цілувався з Юрчиком.
— Ой га, браччику, — єк-єс си постарів. Не то шо я — лиш молодію. Не май гніву на нас, шо ми си не вбезпечува-ли: були-сми на весілю учєра.
— Гой-га! На йкім весілю?
— А наш пан отаман слюб брав з оцев молодичков. Та я був за попа, а Пелех за дєка, а Куділь за паламаря, Макогін дружбов, решта госкі. Та таке було весілєчко, що би й я хтів так си женити.
Маруся не знала, як себе вести. Сьогодня щось в’язало її.
Підійшов Дмитро. Ухопив Юрича ззаду за поперек і валив.
— А ти шо мені леґіні пуджіїш, драбе ти їден? Ти мені меш леґіні пуджєти? — і крутив убік. Але Юрчик стояв, упершися ногами, мов двома вритими ковбками.
Опришки реготали.
— О-гой! То май-май кулешку тра з’їсти, аби сего Юрчи-ка вергти д’земні.
— Ой то й Юрчик! Де він такий і уплекав си.
Марусяк дав Юрчикові спокій.
— Але я си не боров... То жартома йдет.
— А ти спробуй направду. Ну-ко, ну-ко, спробуй, — підсміювався Юрчик.
— Най колись, при нагоді!..
— Ой, не раджу, браччику, не раджу. Бо я таких умію у ручках тримати. Го-го! Не оден памнєтає. Був оден такий, ріць-кий, з Річки, ади-Петрій си називав, а мав коханку у Криво-рівні. І прийшов з нев раз теж на весілє — на заводини. А то така була баба — най ї пси роз’їдє. Не встидала си з опришками ходити при людьох, а чоловік най си дивит. Аж пішов гет з весіля її чоловік — зі встиду, ади. Я му кау: "Шо, — кау, — терпиш?" А він кае: "А що, — кае, — маю робити?" — кае. "Угу! То ти такий? Най буде. Чкай, коли так — я сам порє-док ізроб’ю".
А був тогди на весілю й дєчок наш. Та така біда смуччя до чєліді ласа та лакома була, шо най си преч каже. Та й за-чєв ід тій молодиці підсипати си.
Зачєв він ід тій молодиці си підсипати, а Петрій тото йк заздрів, йк не лапнет однов руков дєчка за сорочку на гру-дєх, а другов за ногу, йк не фарнет ним у ріку. Гет си на ле-ду руку по лікоть з мнєса обдер дєчок — отак-о висіло.
А я тогди лиш сми приступив ід дому Петрієві. "Мой! — кау. — А шо ти собі гадаєш, тут, ув нашім ув селі, людей розбивати?" — "А тобі шо до того? — кае. — То моя жінка". — "То твоя жінка? Ану, чкай, браччику, запитаємо в попа, коли ви си вінчєли. Ану, спитаємо в попа! — та беру отак-о молодицю за плечі та й ніби веду. — Ану, йди-ко, йди, — кау, — до попа — най скаже".
І-іх! їк не прискочит ід мені Петрій! Хтів і зі мнов, єк з дєчком. Лап за сорочку, крутит в оден бік — я стою, прубує у другий — я стою. А витак кау: "Мой! Не так крутиш, бо мене дєдя отак учив". Та єк ухоп’ю мого Петрія за обшивку, єк бевхну під пліт, то ше си належав, заки встав, ає.
Опришки раділи.
— Ото пишно вдав!
— А витак шо було?
— А нічо. Ви’ того чєсу перенний прєтелик24 мій си зробив.
Дійсно, про силу Юрчика ходили цілі легенди поміж гуцулами. І кожний з леґіників був ніби не вчорашній, і кожний мав яку-таку путерю у ручках, але з Юрчиком ніхто би ся не відважив. Так і носив він свою неміряну, неважену силу тихо, малопомітно. І сам не зчаста о ній говорив: от, коли си трафить, як, наприклад, сьогодня.
Та, власне, і не потребував він так уже реально проявляти свою силу: кожний зарані згоджувався, що вона є, лиш подивившися на Юрчика. Але ж бо й м’ясива було! Як сидів де, та ще у темноті, — страх було й дивитися. Мимоволі приходила у голову думка: "Ну, як устане, та розвернеться, та дасть раза! Таже й кури запіют".
Завше трохи зігнутий, мовчазливий — лякав олицетво-ренням дикої, стихійної, зачаєної сили, котра лиш от притихла собі на хвильку, але як потривожити її необережно, — піде вивертати дуби з корінням. Ніхто би не хотів, подивившися на Юрчика, зустрінутися з ним десь наодинці. А коли сидів у корчмі і пив, всі скоса поглядали, мимоволі стежачи за кожним його рухом: чи не хапається уже за стіл, чи не почне валити направо, наліво.
Але Юрчик, не дивлячися на свою страхопудність, в суті речі був надзвичайно смирною людиною. Гадок у нього було небагато, але ті, які були, не позволяли йому, як декому іншому, проявляти свою силу здря, без пуття.
Насамперед Юрчик шукав правди. Може, ся правда була не цілком така, як у інших людей; може, сі інші люди були не від того, щоб і запротестувати проти такої правди, але обов’язковість її законів для Юрчика від того не була меншою. 1 раз він уважав, що те або інше явище є правдою чи там неправдою, — він робив відповідно велінням тих своїх скрижалей і не числився тоді абсолютно ні з ким і ні з чим.
Це робило його незрозумілим. І то незрозумілим для всіх. 1 до того степеня, що ніхто, власне кажучи, не знав — що ж таке в дійсності є Юрчик. Опришки вважали його своїм, бо він дійсно поперебував у всіх ватагах, пам’ятав "усобиці перших времен", ходжував ще з очевидцями Довбушєвих геройств. Але в один прекрасний день опришки прокидалися, а Юрчика серед них не було: він щезав. Щезав так само раптово, як і з’являвся, довший час о нім не було жадної чутки, а потім нараз хтось передає, що бачили Юрчика там і там: уже найнявся ватагувати — найулюбленіше його заняття.
А ватаг був з нього перший на всі гори, і коли він показував бажання перелітувати чиюсь маржину, вигідним пред-ложенням не було кінця. Але він мав свій густ і приймав на увагу не людей, з котрими буде мати діло, а полонину: нараз починав почувати симпатію до тої чи іншої полонини і тогди брався ватажити на ній.
А вже коли брався, — мішєнники могли бути щасливими: верне худобу, єк пасочку, гладоньков, бриндзі приспорить поверс міри. Вже слово він таке знав на худобу, й на трави, і на звірину.
А скінчилося літо, віддав маржину, розлякувався з людьми — нараз ні з того ні з сього підіймається з місця, іде.
— Юрчику! Та ци тобі у мене недогода, ци харч не йдет, ци робота велика, а плата мала?
— А чіму? Мені у вас добре було, лиш уже си навкємило, та й я собі йду. Колись іще прийду, йк не задеру ноги.
І відходив. І більше ніколи вже на одно й те саме місце не вертався.
То наймався на найтяжчу роботу, гори перевертав, то пів-зими лежав у якій-небудь гаврі, у ведмежім барлозі, смокчучи свою нерозлучну віковічну люльку.
А смоктав немилосердно. Одну викурював, другу набивав, безперестанно спльовуючи набік. Де він посидів півгодини, а ще до того як се було на підлозі, лишав по собі ціле озеро.