— Ну-ну, не прибіднюйтесь,— зі сміхом сказав ректор,— самокритика хороша річ, але в міру.
На цьому процедура знайомства закінчилася. Ректор з Флягіним пішли, а ми лишилися обговорювати нове начальство.
— Схожий на севільського цирульника,— сказала Елла.
— Що ти маєш на увазі? — в'їдливо запитала Стелла.
— Ну, такий довготелесий у рясі. "Гине, гине — всі це знають,— на смерть вражений брехнею".
— Так це Дон Базіліо, а не цирульник.
— Не присікуйся, всі мене зрозуміли.
— Ну, дасть він нам прочуханки,— сказав Співак.— Одразу видно, що за фрукт.
— Так,— підтримав його Маркін,— ще згадаємо ми добрим словом незабутнього Володимира Івановича...
І справді, в порівнянні з Флягіним круглий, невеличкий, обкатаний Кравцов дуже вигравав. У ньому принаймні все було ясно. А тут? Сама скромність нового завідуючого була неприємна: щось зловісне.
— Поживемо — побачимо,— сказав Радій Юр'єв,— може, й нічого.
На другий день Флягін прийняв кермо влади. Лідія Михайлівна обдзвонила всіх викладачів, повідомляючи їм про термінове, позачергове засідання кафедри.
Зібралися. Флягін вийняв з нагрудної кишені старовинного срібного годинника, відстебнув його з ланцюжка і поклав на стіл з легким стуком, який повідомив для нас початок нової ери. Тронна промова, яку він після цього виголосив, справила на нас гнітюче враження. Насамперед сама техніка мови. На відміну від усіх нас (на кафедрі культивувалася мова некваплива, карбована, з особливо підкресленими закінченнями слів), Флягін говорив швидко, невиразно, з якоюсь рідкою кашею в роті. Ось приблизний зміст того, що він сказав:
— Товариші, не будемо гаяти час. Нас чекає велика робота. Попереджаю: працюватиму сам, вимагатиму від вас. Розхлябаності тут не місце. Я не вимагаю таланту, я сам не талановитий, але кожен повинен старатися. Наступне засідання кафедри призначаю через тиждень. До цього терміну кожен викладач повинен подати індивідуальний план.
По кафедрі пройшов гул.
— Ми вже здавали індивідуальні плани,— підвівшися, сказав Терновський.
— Я їх вивчив, і вони мене не влаштовують. Не досить конкретні. В новому плані треба буде вказати точні терміни початку й кінця кожного етапу, обсяги статей, передбачених для публікації, а також назви книжок, журналів і дисертацій, які будуть опрацьовані.
Гул посилився.
— Планування з точністю до дня в науковій роботі неможливе,— сказав Терновський.
— Сидітимете ночами. Твердий план дисциплінує, а дисципліни нам усім не вистачає. Я не схильний задарма одержувати зарплату і від вас також вимагатиму максимальної віддачі. Підвівся Семен Петрович Співак:
— Я вас не розумію, товаришу професор. Ви гадаєте, що ми тут працюємо не з повною віддачею?
— З повною, але недостатньою,— відповів Фля-гін.
Співак сів, обурений, на свій "електричний стілець". Різні форми обурення відбилися на обличчях присутніх.
— Я бачу, ви незадоволені,— сказав Флягін, усміхнувшись (крізь його єзуїтську посмішку раптом проглянуло щось людське).— Я сам на вашому місці був би незадоволений, але виходу у вас немає. На наступному засіданні кафедри ми поговоримо про все детально, а поки що мені треба з вами познайомитись. Будь ласка, в порядку природної черги, від дверей сюди, називайте ім'я, по батькові, прізвище, вчений ступінь і звання, конкретну галузь, у якій працюєте. Я це все запишу і до наступного разу постараюся запам'ятати.
Викладачі по черзі вставали й повідомляли про себе відомості. Всі були серйозні і якісь скорботні (навіть Льова Маркін). Флягін ретельно записував, низько схилившись над столом, майже торкаючись паперу дзьобоподібним носом. Паша Рубакін, звичайно, вирішив зоригінальничати, побудував свій виступ у формі театралізованої анкети. Запитання промовлялося одним замогильним голосом, відповідь іншим, ще замогильнішим:
— Ім'я? Павло. По батькові? Васильович. Прізвище? Рубакін. Вчений ступінь? Немає. Звання? Без звання. Посада? Асистент. Конкретна галузь? Теорія пізнання.
Флягін глянув на Пашу, відірвав ніс від паперу і поставив додаткове запитання:
— Освіта?
— Мехмат,— відповів Паша.
— Теорію пізнання відставити,— спокійно мовив Флягін.— До індивідуального плану внести тему, що відповідає спеціальності.
Дійшла черга й до мене. Я встала й відтарабанила:
— Асташова Ніна Гнатівна, кандидат технічних наук, доцент, доцент, стохастичне програмування.
Флягін знову підвів очі й запитав:
— Навіщо двічі доцент?
— Перший раз — звання, другий раз — посада, яку займаю.
— Дуже правильно,— схвалив Флягін і знову пірнув у записування.— Раджу й іншим товаришам бути такими ж лаконічними.
Я сіла й кипіла від досади: мене похвалив Флягін!
У заключній промові наш новий завідуючий виклав своє кредо:
— Товариші, я зрозумів, що спрацюватися нам буде нелегко. Ви звикли до традиційної викладацької вільності — знати лише свої обов'язкові аудиторні години, а решту часу витрачати як заманеться. Дозвольте вам нагадати, що робочий день викладача за існуючими нормами складає шість годин аудиторного та іншого навчального навантаження плюс час, потрібний на підготовку до занять, наукову роботу й інші види діяльності. Все це в теорії збільшує робочий день до восьми годин, але фактично не можна все це зробити менш ніж за десять. Від вас я вимагатиму десяти-годинного робочого дня. Формально я на це не маю права, я це висловлюю як тверде побажання.
Але шість обов'язкових годин ви повинні проводити тут, в інституті, в аудиторіях або на своїх робочих місцях.
Встала Елла Денисова:
— Що значить на своїх робочих місцях? Робочих місць як таких у нас немає. Приміщення тісне, столів менше, ніж людей.
Флягін замислився й, помовчавши, сказав:
— Це ми уточнимо. Можливо, я не наполягатиму на буквальному розумінні терміна "робоче місце". Важливо, щоб викладач був тут, в інституті, в межах досяжності, і в будь-яку хвилину міг бути викликаний. Вам, Лідіє Михайлівно, треба забезпечити, щоб на кожного викладача був складений графік присутності і заведена персональна табличка. Кожен повинен завести зошит обліку робочого часу, якщо хочете, щоденник. Я сам уже багато років веду такий щоденник, і, запевняю вас, це дуже корисно. Кожен лектор повинен, крім того, вести зошит відвідувань занять у своїх асистентів, детально протоколювати свої спостереження... І нарешті останнє: я виявив, що викладачі нерідко запізнюються на заняття на дві, три, навіть на п'ять хвилин. Це абсолютно неприпустимо, особливо враховуючи втрати часу, пов'язані з відомими вам обставинами. Картопля — справа державна, а розхлябаність викладачів — аж ніяк ні. За дві хвилини до дзвінка кожний викладач повинен стояти коло дверей аудиторії і заходити в них у ту саму секунду, коли пролунає дзвоник. А тепер засідання кафедри закінчене. Прошу пробачити мені — йду до ректорату.